Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

Командир знав, що запитань не буде. Тому наважився на відчайдушний вчинок. Він провів на базу і вивіз на борту ракетоносця сторонню людину, про яку знав тільки одне: його прізвисько — Кощій. І вивіз лише для того, щоб позбавити життя.

Двоє стояли на містку. За півгодини до цього човен сплив на перископну глибину і, виставивши з води антену, взяв орієнтир по сигналах американського навігаційного супутника. Радянські військові кораблі завжди користувалися сигналами американських навігаційних систем, оскільки вони були на порядок точніші, аніж власні. Глибина під кілем була понад 3000 метрів, а до найближчої землі залишалося близько ста миль. Було темно. Над головами чужими сузір’ями мерехтіло чорне небо. Навкруги хлюпотів невидимий океан, під ногами була невидима палуба. І Кощію здалося, що вони, наче два міфічних боги, йдуть по хвилях.

— Я відіслав усіх вниз, — сказав командир. — Темно, але до землі не більше милі. Берег похилий, течій ніяких. Беріть плота. Вранці побачите землю. Це Таїті.

Їхні погляди зустрілися. Кощію раптом здалося, що в погляді командира є щось зловісне. Орудуючи веслом, він швидко відплив від рокітливого громаддя субмарини.

Ранок був страшним. Від обрію до обрію простилався океан.

Ракетоносець з глухим рокотінням поринав у глибину. Через переборки долинало безневинне хлюпотіння води, що заповнювала баластові цистерни. В рубці було темно. Горіли лише чергові лампочки і світилися індикатори приладів. Силуети оточував багряний напівморок.

Командир ракетоносця капітан першого рангу Штерн думав про те, що вперше убив людину. Коханця своєї дружини. В тому, що Мила мала коханців, він не сумнівався — споконвіку, ще з часів походу легендарного «Арго», такою була доля моряка. Та це був якраз той, чию присутність він відчував навіть в ті короткі місяці, коли бував удома. В невидющому погляді дружини в спальні або у виведеному її пальцем і забутому на запітнілому склі слові — «Кощій». Кощій тепер мертвий.

Дивно, але лише зараз, коли вже нічого не змінити, його стала мучити совість: чи міг він винити Милу? Адже й сам не був святим. І, звісно, згадав ту дівчину, про яку не міг забути вже кілька років.

Її привезли в автомобілі із затемненим склом два чини з КДБ. Автомобіль супроводу зупинився трохи далі. В одного з дебістів він запам’ятав великі типово англійські вуса і свердлячий погляд. Другий мав зовсім непримітну зовнішність — ніколи не впізнаєш такого, зустрівши вдруге. Дівчина була в сірому плащі з піднятим коміром і насунутому на лоб капелюшку. Нижню частину обличчя закривав білий шовковий шарф. Тоном, яким два генерали розмовляють з єфрейтором, наказали, щоб їм по дорозі не трапилося жодної живої душі. Це було зайвим. Матроси й офіцери нудилися, зачинені в каютах. Такий наказ він одержав від командуючого флотом ще кілька годин тому, коли стало відомо, що літак з дебістами приземлився на військовому аеродромі під Сімферополем. Вони мовчки пройшли до відведеної для неї каюти на кормі і зажадали від нього ключі.

Штерн віддав, і, таким чином, ключі тепер мала лише вона. Він повинен був попередити її, коли човен буде на підході до Акулячого архіпелагу. А потім пересадити на борт швидкохідного катера.

Акулячий архіпелаг і розташоване на ньому королівство С. знаходяться в Тіморському морі, якраз на перехресті океанських шляхів з Індійського у Тихий океан. Ще з військової академії Штерн пам’ятав, що той, хто буде володіти C., буде володіти двома океанами. Для цього на С. достатньо побудувати військово-морську базу. Графік походу було сплановано так, щоб човен підійшов до С. в сезон туманів.

Він точно виконав інструкцію. Човен сплив на перископну глибину поблизу Акулячого архіпелагу. Туман стояв, наче молоко. Сигнал з навігаційного супутника видав човнові координати з точністю до десяти метрів. До берегової лінії було дві милі. Штерн наказав помічникові тримати задану глибину, а сам пішов на корму. Коли дівчина відчинила двері, на ній була напівпрозора накидка, щось у східному стилі. Вона була струнка, трохи вища середнього зросту, з густим темним волоссям нижче плечей і великими карими очима. В квадраті білого світла, що падало з коридора, вона була схожа на велику фарфорову ляльку з «Дитячого світу». Її краса вразила Штерна. Вона взяла його за руку і потягнула до каюти.

Як тільки двері зачинилися, Штерн більше не міг розрізнити її рис, але й тієї миті було досить, аби запам’ятати їх назавжди. Дівчина взяла його голову в долоні, торкнулася губ, натиснула якесь місце на грудях. І тієї ж миті його охопило непереборне бажання. Вона просунула йому обидві руки під кітель і торкнула ще кілька місць на спині. З кожним дотиком бажання посилювалося і нарешті стало зовсім нестерпним. Він затремтів і з силою стиснув її плечі. Вони впали на ліжко і зайнялися коханням. Дівчина робила все так, що він втратив усякий контроль над собою і часом. Як тільки він досягав кінця, вона торкалася руками або губами якихось, лише їй відомих місць, і все починалося спочатку. Вона наче заволоділа центром насолоди в його мозку. Час від часу Штерн майже втрачав свідомість. Все відбувалося мовчки. Запам’ятав лише одну фразу, що вирвалася у неї: «Ти останній…» Не зрозумів, що це означало. Та й не про те мав думати тоді: якби хтось дізнався про те, що трапилося, його кар’єрі настав би кінець.