Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Софі знала пояснення, і від усвідомлення цього їй ставало ще гірше. «Я б мала побачити це зразу!» Вона згадала, що дідусь розважався тим, що створював анаграми відомих творів мистецтва. А коли Софі ще була маленькою дівчинкою, через одну з анаграм він навіть мав клопіт. Якось американський мистецький часопис брав у нього інтерв’ю, і Соньєр висловив свою нелюбов до кубізму початку двадцятого століття, звернувши увагу на те, що шедевр Пікассо «Les Demoiselles d’Avignon» [24] «Авіньйонські дівчата» ( франц. ). був ідеальною анаграмою речення vile meaningless doodles [25] Бридкі безглузді бовдури ( франц. ). . Прихильники Пікасо були обурені.

— Ймовірно, дідусь уже давно створив цю анаграму, — сказала Софі, глянувши на Ленґдона. А зараз він був змушений використати її як імпровізований код . Вона здригнулася: на мить їй здалося, що вона виразно чує голос діда.

Leonardo da Vinci!

The Mona Lisa!

Софі так і не могла збагнути, чому заключні слова послання до неї були якось пов’язані з цією славетною картиною, але могла припустити лише одну причину, і це дуже непокоїло.

То не були заключні слова…

Чи мала вона підійти до «Мони Лізи»? Може, дідусь залишив для неї послання ще й там? Це здавалося цілком імовірним. Зрештою, славнозвісна картина висить у залі для приватного перегляду, доступ до якого можливий лише з Великої галереї. Тепер Софі збагнула, що двері до цього приміщення знаходяться лише за якихось двадцять метрів від того місця, де лежить мертвий дідусь.

Софі, глянувши на сходи, губилася в думках. Вона знала, що має негайно вивести Ленґдона з музею, але інтуїція гнала її до «Мони Лізи». Якщо дідусь залишив їй таємницю, мало яке місце на світі було б більш підходящим для цього.

— Вона трохи далі, — прошепотів дідусь, коли Софі вперше, ще дитиною, йшла до крила Денон. Тримаючи за маленьку ручку, він вів її спорожнілим музеєм уже після його закриття.

Софі було шість років. Вона відчувала себе крихітною і загубленою, коли дивилась на височенну стелю вгорі та на підсвічування внизу. Її лякав порожній музей, але вона не хотіла показувати цього дідусеві. Вона міцно стиснула щелепи і відпустила його руку.

Софі не раз бачила репродукції «Мони Лізи» в книжках, але та їй зовсім не подобалась. Дівчинка не могла зрозуміти, чому навколо цієї картини стільки галасу.

Коли вони увійшли до Salle des Etats , де зберігалась «Мона Ліза», Софі уважно оглянула вузьку кімнату і зупинила погляд на головній її мешканці, яка перебувала в центрі стіни праворуч під захисним плексигласом.

Дідусь підвів її до картини:

— Дивись, Софі. Мало хто має нагоду побути з нею наодинці.

Долаючи недобре передчуття, Софі повільно рушила до картини. Дівчинка так багато чула про «Мону Лізу», що їй здавалося, ніби вона йде до королеви. Затамувавши подих, вона глянула знизу вгору й побачила її всю.

Вона не знала, що очікувала відчути, але напевне не це. Ніякого шоку. Ніякої дивовижі. Відоме всьому світові обличчя було точнісінько таке саме, як на репродукціях. Софі мовчки стояла перед нею, чекаючи, ніби щось має статися.

— Як вона тобі? — пошепки спитав дідусь, стоячи ззаду. — Гарно, правда?

— Вона зовсім малá.

Соньєр усміхнувся.

— Ти теж малá і гарна.

«Я не гарна», — подумала вона. Софі не любила своє руде волосся і веснянки, і те, що була вищою за всіх хлопців у класі. Вона ще раз глянула на «Мону Лізу» й похитала головою:

— Здається, ніби вона щось знає… як діти в школі, які щось приховують.

Дідусь засміявся.

— Це одна з причин, чому вона така знаменита. Люди люблять вгадувати, чому вона усміхається.

— А ти знаєш, чому вона усміхається?

— Може, й знаю, — підморгнув їй дідусь, — колись я розповім тобі про це.

Софі тупнула ніжкою.

— Я тобі казала, я не люблю, щоб були загадки!

— Принцесо, — всміхнувся він, — життя сповнене загадок. Усе відразу знати не можна.

— Я повертаюся, — повідомила Софі, і її голос луною озвався на сходах.

— До «Мони Лізи»? — здригнувся Ленґдон. — Прямо зараз ?

Софі усвідомлювала, що ризикує.

— Мене не підозрюють у вбивстві. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозуміти, що дідусь намагався сказати мені.

— А як же посольство США?

Софі почувалася винною, що змусила Ленґдона тікати, а тепер кидає його, але не бачила іншого виходу. Вона вказала йому на металеві двері внизу.

— Виходьте через ці двері та тримайтесь освітлених вказівників, вони виведуть вас до турнікету, через який ви зможете спокійно вийти. — Вона простягла Ленґдону ключі від машини. — Мій червоний «смарт» припарковано на службовій стоянці. Ви знаєте, як доїхати звідси до вашого посольства?