Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Утім, пізніше все з’ясувалося.

Естер просто була чистою . Відшкрябаною, вимитою з милом, сполосканою і начищеною скрізь і всюди.

Тож можете тільки уявити собі, яким їй видався маєток Енджелфілд.

Не встигла Естер пробути у будинку й півгодини, як наказала Хазяйці покликати нас. Ми цей наказ проігнорували і стали чекати, що трапиться далі. Чекали собі та чекали, але нічого так і не трапилося. І саме в цьому Естер уперше й перехитрувала нас, хоча ми тоді про це ще не здогадувалися. Усе наше вміння переховуватися ставало марним, якщо гувернантка навіть не збиралася нас шукати. І вона нас таки не шукала.

Спочатку ми стирчали у кімнаті, потім нам це обридло, і зрештою нас опанувала цікавість. Ми стали прислухатися до звуків, що йшли знизу: ось Джон-копач щось сказав, ось меблі пересувають, ось іще якийсь стукіт і грюкіт…

О шостій Хазяйка знову покликала нас:

– Діти, ходіть вечеряти! Познайомитесь із вашою новою вихователькою!

Але ми знову залишилися у кімнаті. І знову ніхто не прийшов нас шукати. Ми вже поволі усвідомлювали: новоприбула – не абихто, вона – сила, на яку доведеться зважати.

Згодом до нас долинули звуки, які свідчили, що домашні збираються спати. Кроки на сходах, потім голос Хазяйки:

– Сподіваюся, вам буде зручно, пані.

І відповідь гувернантки – судячи з голосу, людини вихованої, але рішучої:

– Безумовно, місіс Дюн. Дякую вам за турботу.

– А як же дівчата, міс Барроу?..

– Не варто непокоїтися, місіс Дюн. Із ними все буде гаразд. Добраніч.

Почулося обережне човгання Хазяйки по східцях, а потім усе стихло.

Настала ніч, і всі в будинку поснули. Усі, окрім нас. Спроби бабці привчити нас до того, що вночі слід спати, зазнали поразки, так само як і решта її спроб привчити нас хоч до чого-небудь. Темряви ми не боялися. Постоявши біля дверей виховательки і так нічого й не почувши, окрім тихенького шарудіння миші під долівкою, ми спустилися вниз, до комори.

Але що це? Двері до комори не відчинялися! Нікóли доти комори не замикали, а тут… Сумніву не було: двері замкнено, а шпарину нещодавно змащено.

Тупо кліпаючи очима, Еммеліна стала терпляче чекати, коли ж двері якимось дивом відчиняться. Вона аніскільки не сумнівалася, що за якусь хвилину зможе поживитися і хлібом, і маслом, і варенням.

Спокійно! Без паніки. Кишеня бабусиного фартуха! Саме там можна знайти ключ від комори. У фартухові завжди лежало кільце заіржавілих ключів від дверних, буфетних та навісних замків з усього будинку. Трохи часу на пошуки – і потрібний ключ неодмінно знайдеться.

Але кишеня фартуха виявилася порожньою.

Еммеліна нервово засопла: вона нарешті збагнула, що з’явилася несподівана перешкода.

Ми починали розуміти ту загрозу, якою стане для нас міс Барроу. Але нехай не думає, що в неї все так легко вийде. Ми знаємо, що робити. Урешті-решт, у кожній сусідській хаті завжди можна чимось підхарчитися.

Ручка кухонних дверей провернулася й зупинилася, дійшовши до упору. Ми її і смикали, і обертали, але двері все одно не відчинялися. Ясна річ – вони ж були замкнені на навісний замок.

Розбите вікно у вітальні було обшите дошками, а вікно у їдальні надійно захищене віконницями. Залишався останній шанс: вибратися надвір через залу, відчинивши подвійні парадні двері. До них ми й вирушили. Еммеліна отетеріло пленталася ззаду, ніяк не розуміючи, чому це вона й досі не змогла напхати свого животика харчами. І до чого взагалі уся ця незрозуміла катавасія з дверима і замками?..

Місячний промінь, підсинений кольоровою шибкою, чітко освітлював масивні важучі засуви. Їх змастили і засунули в пази у верхній, недосяжній для нас, частині дверей.

Ми потрапили в пастку.

Еммеліна подала голос.

– Ням-ням! – сказала сестра.

Вона зголодніла.

А коли Еммеліна почувалася голодною, то її неодмінно треба було нагодувати.

Просто сказати, та непросто зробити. Ми потрапили у скрутне становище. Тямущістю Еммеліна не вирізнялася, але зрештою й до її бідолашної голівки дійшло, що їжі сьогодні вона не побачить. В очах її з’явився вираз безмежного здивування й образи. Вона розтулила рота й заскиглила.

Це її скигління знеслося сходами догори, звернуло ліворуч у коридор, злетіло ще одним сходовим маршем і прослизнуло попід дверима спальні виховательки.

Невдовзі до рюмсання додався ще один звук. Це було не човгання ніг підсліпуватої Хазяйки, а чіткі, як метроном, кроки Естер Барроу. Лунали вони переконливо й розмірено: тук, тук, тук ! Сходами вниз, потім коридором, потім знову вниз, до галереї.