Міс Вінтер стиснула губи – але запізно. Я побачила, як під її шкірою затремтіли м’язи.
Ось тепер я переконалася, що не можу поїхати звідси просто так, не зазирнувши в самісіньке осердя історії. Без сумніву, це була історія про любов. І втрату. Бо чим іще пояснити отой розпачливий вигук, як не втратою близької людини?.. Мить – і я зазирнула за маску з білої пудри, за обладунки з вишуканого одягу… На кілька секунд мені здалося, що я зазирнула просто в серце міс Вінтер, у її думки.
Я пізнала саму її сутність; а як інакше, коли це була і моя сутність? Ми обидві були одинокими близнючками. Коли я це збагнула, уявний вузол, яким міс Вінтер прив’язала мене до своєї історії, затягнувся на моїх зап’ястках іще міцніше. Мою цікавість, мій захват умить пронизав страх.
– А де можна прочитати офіційний звіт про цю пожежу? – запитала я, намагаючись не видати голосом своїх розбурханих почуттів.
– У місцевій газеті. У «Бенбері Геральд».
Я кивнула, зробила помітку і швидко згорнула записник.
– Хоча, – додала письменниця, – існує ще одне свідчення. Свідчення дещо іншого характеру. Я можу пред’явити вам його просто зараз.
Я здивовано звела брови.
– Підійдіть сюди.
Уставши з крісла, я пройшла половину відстані, що нас розділяла.
Віда Вінтер повільно піднесла вгору праву руку і простягла в мій бік стиснутий кулачок, який, здавалося, на три чверті складався з коштовного каміння, за оправу якому служили зігнуті, наче кігті, пальці. Порухом, який коштував їй великого зусилля, вона вивернула руку й розтулила долоню, наче в ній був несподіваний подарунок, призначений для мене.
Але подарунку там не було. Несподіванкою виявилася сама рука. Знищена вогнем, плоть її долоні скидалася на місцевість, яку назавжди спотворив потік розжареної лави з жерла вулкана. Пальці повністю не розгиналися: їх стягувала в кулак зморщена й порубцьована шкіра. У центрі пошрамованої долоні виднівся якийсь химерний знак, настільки глибоко впечений у плоть, що я, переборюючи несподіваний напад нудоти, подумала: адже там має бути кістка?! Цей химерний знак нагадував коло, від якого у напрямку великого пальця відгалужувалася коротка лінія; він був схожий на літеру Q. Утім, я була настільки шокована, що до пуття й не розгляділа його; він справив на мене таке враження, яке могла б справити поява на англомовній сторінці якогось нерозбірливого напису незрозумілою чи давно забутою мовою.
Мені запаморочилося в голові, і я позадкувала до свого крісла.
– Вибачте, – почулося мені крізь пелену мороку. – Людина настільки призвичаюється до власних жахів, що геть забуває про те враження, яке вони можуть справити на інших.
Я сіла, й морок довкола мене почав рідшати.
Міс Вінтер притисла пальці до пошкодженої долоні, перевернула руку і знову сховала всіяний коштовним камінням кулачок на колінах, обхопивши його пальцями другої руки, наче від чогось захищаючи.
– Мені дуже шкода, що ви не схотіли послухати мою історію з привидами, міс Лі.
– Ще буде час.
Інтерв’ю скінчилося.
Ідучи до своєї кімнати, я пригадала лист, що його отримала від міс Вінтер. Пригадала письмо, не схоже на всі ті, що мені доводилося бачити. Мені подумалося тоді, що людина так химерно пише внаслідок якоїсь хвороби, можливо, чогось на кшталт артриту. Але тепер я втямила. Починаючи з першої книжки і впродовж усієї літературної кар’єри міс Вінтер писала свої шедеври лівою рукою.
У моєму кабінеті на вікнах висіли зелені вельветові штори, а стіни вкривав світло-золотистий атлас із розводами. Незважаючи на пухку вовняну тишу, ця кімната мені подобалася, особливо широкий дерев’яний стіл біля вікна і простий стілець із прямою спинкою. Увімкнувши настільну лампу, я видобула із сумки й поклала біля себе стос паперу для писання та звичні дванадцять олівців, нові-новісінькі: незагострений червоний шерег, із яким я зазвичай розпочинала кожну роботу. Останнім, що я виклала з дорожньої сумки, була стругачка для олівців; я прикрутила її фіксатором до краю столу, а під нею поставила кошик для сміття.
Потім, недовго думаючи, вилізла на стіл, відсунула вишуканий бордюр і взялася за карниз. Пальцями я намагалася намацати гачки й петлі, якими краї штор кріпилися до карниза: я вирішила зняти штори. Для жінки моєї статури це була важка робота: довжелезні штори – з накладками і теплими підкладками – звисали аж до підлоги, й коли я перекинула їх через плече, вони немилосердно тисли на мене своєю вагою. Тим не менш за кілька хвилин штори опинилися в шафі, а я, стоячи посеред кімнати, прискіпливо оглядала результати своєї роботи. А з великого обширу віконної шибки до мене – так само прискіпливо – приглядався напівпрозорий привид моєї сестри.
Читать дальше