Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Якось іншим разом, – відказала я.

Але міс Вінтер таки вдалося розповісти мені історію з привидами.

Жили собі колись двоє маленьких дівчаток…

Але тепер це мало звучати так: жили собі колись троємаленьких дівчаток…

Був собі колись будинок, і був собі в тому будинку привид.

Як і належить привидам, був він здебільшого невидимим. Здебільшого – так, але не завжди. То двері, залишені відчиненими, зачинялися, а зачинені – розчинялися. То щось блискавкою прошмигувало у дзеркалі, змушуючи вас здивовано підвести очі. То штора тремтіла, наче від вітру, хоча всі вікна були зачинені. Маленька примара проявляла свою присутність у раптовому переміщенні книжок з однієї кімнати до іншої, у загадковому блуканні книжкової закладки зі сторінки на сторінку. Саме її рука взяла щоденник в одному місці і сховала в іншому, і її ж рука повернула його туди, де його було взято першого разу. Якщо, звертаючи у коридор, ви ні сіло ні впало помічали за дальнім поворотом п’ятку чийогось черевика, то це означало, що маленька примара десь поруч. А коли ви, спинним мозком відчувши на собі чийсь погляд, здивовано підводили очі і не менш здивовано констатували, що кімната порожня, то можна було з абсолютною впевненістю стверджувати: маленька примара ховається десь у темному закутку.

Ті, хто здатен бачити , могли здогадатися про її присутність. Було декілька ознак. Однак для більшості очей маленька примара була невидимою.

Ходила вона, як і личить привидам, потихеньку – переважно босоніж, навшпиньках, безшумно. Тим не менш вона вміла розрізняти кроки кожного мешканця будинку, знала, як скрипить кожна дошка на долівці і кожна незмащена дверна завіса. Маленька примара як свої п’ять пальців знала кожен закуток у домі, усі шпарини і схованки. Вона знала порожнини за буфетами і між полицями, за диванами та під кріслами. Для неї увесь будинок був наче сто одна схованка – і між усіма цими схованками вона вміла пересуватися безшумно й невидимо.

Ізабель та Чарлі ніколи не бачили примари. Живучи поза логікою та здоровим глуздом, вони просто не могли цікавитися непоясненним. Загублені й поламані речі, безладне пересування предметів у будинку – все це здавалося їм органічною частиною того химерного світу, в якому вони існували. Тінь, що падала на килим у тому місці, де її просто не могло бути , не спонукала їх зупинитися й замислитися: а чому? Подібні таємниці здавалися їм усього лишень природним продовженням тих тіней, якими повнилися їхні душі й серця. Для них маленький привид був примхою їхнього бокового зору, малопомітною плямою на задвірках їхньої свідомості. Він доїдав, як мишеня, залишки їжі у коморі, зігрівався у згасаючому вогні каміна, коли вони йшли спати, і зникав у хаосі руйнації, як тільки хтось з’являвся неподалік.

Маленький привид був таємницею цього дому.

І, як і кожна таємниця, він мав своїх хранителів.

Економка бачила його прекрасно, як у сонячний день, попри свою підсліпуватість. І це йшло привидові на користь, бо без допомоги Хазяйки у коморі не лишалося б достатньо залишків їжі, а на столі – достатньо недоїдених шматочків хліба, щоб маленька примара могла вижити. Бо було б помилкою думати, що вона – якийсь ефемерний безтілесний дух. Зовсім ні. Вона мала шлунок, і коли він бував порожній, їй хотілося їсти.

Але маленька примара відпрацьовувала своє утримання. Вона не тільки споживала харчі, а й постачала їх. Іншою людиною, яка мала здатність бачити привидів, був, як тепер стало ясно, садівник, якому ніколи не була зайвою пара робочих рук. Примара носила крислатого капелюха та вкорочені Джонові штани на помочах; її регулярна поява у парку давала свої плоди. Унаслідок її сумлінного догляду набирала сили картопля під землею, а над землею буяли фруктові дерева й кущі, з яких маленька примара збирала врожай своїми дбайливими руками. Її магічний дотик благотворно впливав не лише на фрукти та овочі: троянди стали квітнути так, як вони не квітнули ніколи. А пізніше маленька примара відчула приховане бажання самшиту та тису набути геометричних форм. На її прохання на деревах з’явилися кути, вигини і прямі лінії, витримані з математичною точністю.

У парку та в кухні маленькій примарі ховатися не доводилося. Економка та садівник були її захисниками, її хранителями. Вони навчили її всіх тих звичаїв, що панували в домі, навчили вберігатися від небезпеки. Вони годували її. Вони наглядали за нею. І коли в домі з’явилася незнайомка з поглядом гострішим і проникливішим, ніж у решти, з палким бажанням вигнати тіні з усіх закутків і позамикати двері, хранителі не на жарт стурбувалися за долю примари.