Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

На обличчі містера Ломакса з’явилося розчарування.

А коли попереду забовваніла станційна споруда, надійшла моя черга ставити запитання.

– Ви часом не знаєте людину на ім’я Аврелій Лав?

– Постачальника провізії? Звісно, знаю. Справжній кулінарний геній!

– А давно ви його знаєте?

Містер Ломакс відповів не задумуючись:

– Давно. Ми з ним до однієї школи ходили… – Посеред фрази він завагався і врешті-решт зупинився, збагнувши, чому я про це спитала.

Тому й наступне моє запитання не стало для нього несподіванкою.

– Коли ви дізналися, що міс Марш – це міс Вінтер? Тоді, коли взяли у свої руки батьківський бізнес?

Правозаступник знервовано ковтнув і кліпнув очима.

– Ні, не тоді. Набагато раніше. Я ще школярем був. Якось вона прийшла до нас, щоб поговорити з батьком. Питання, з яким вона прийшла, мало приватний і конфіденційний характер, тому вони пішли до нас додому, щоб там усе з’ясувати. Не заглиблюватимусь у подробиці, але під час їхньої розмови виявилося, що міс Марш і міс Вінтер – одна й та сама особа. Зрозумійте, я не підслуховував. Тобто підслуховував, але ненавмисне. Коли вони увійшли, я сидів під обіднім столом – довга скатертина накривала мене, як тент… Мені не хотілося бентежити батька своєю несподіваною появою, тому я не став вилазити з під столу і принишк.

Як там казала міс Вінтер: «В оселі, де є діти, таємниць бути не може»!

Містер Ломакс зупинив авто перед входом у станцію і винувато поглянув на мене.

– Я розповів про це Аврелієві. Відразу ж після того, як він розказав мені, що його знайшли у ту ніч, коли згорів Енджелфілд. Я сказав йому, що міс Аделіна Енджелфілд і Віда Вінтер – та сама особа. Вибачте.

– Не переймайтеся. Тепер це вже не має ніякого значення. Я просто поцікавилася, і все.

– А вона знає, що я розповів Аврелієві, хто вона насправді?

Мені пригадався той лист, якого мені прислала міс Вінтер на самому початку, пригадався вдягнений у брунатний костюм Аврелій, який під виглядом репортера прийшов дізнатися про своє походження.

– Якщо міс Вінтер про щось і здогадалася, то все одно це було десятки років тому. А якщо вона знає напевне, то з усього видно, що їй байдуже.

Тривога і збентеженість наче самі собою стерлися з чола містера Ломакса.

– Дякую, що підвезли.

І я побігла до поїзда.

Зі станції я зателефонувала батькові. Він не приховував розчарування, почувши, що я не зможу приїхати додому.

– Мама дуже жалкуватиме, – сказав він.

– Та невже?

– Звісно, жалкуватиме.

– Мені треба повернутися. Здається, я знайшла Естер.

– Де?

– В Енджелфілді. Там знайшли скелет.

– Скелет?

– Один з будівельників викопав його сьогодні екскаватором у бібліотеці.

– Оце так!

– За законом, поліції доведеться звернутися до міс Вінтер і розпитати стосовно цієї знахідки. А в неї сестра помирає. Я не можу залишити її там саму. Без мене їй буде важко.

– Зрозуміло. – Тон батька був дуже серйозний.

– Не кажи цього мамі, але міс Вінтер і її сестра – двійнята.

Батько промовчав. А потім тільки й вимовив:

– Будь обережною, добре, Марґарет?

За чверть години я вже сиділа у вагоні біля вікна і витягувала з кишені щоденник Естер.

Треба буде неодмінно дізнатися більше про оптику! Сидячи з місіс Дюн у вітальні й обговорюючи з нею меню на наступний тиждень, я раптом помітила у дзеркалі якийсь рух.

– Еммеліно, що ти тут робиш? – роздратовано вигукнула я, бо в той момент вона мала бути не вдома, а надворі, щоб здійснювати рекомендовані мною щоденні прогулянки на свіжому повітрі.

Звісно, то була моя помилка, бо варто мені було лише підійти до вікна, як я побачила Еммеліну саме там, де вона й мала бути, себто надворі. Вона гралася з сестрою. Те, що я побачила, – а точніше, те, що мені здалося, – було, либонь, звичайнісіньким сонячним променем, що проник крізь шибку й відбився у дзеркалі.

Якщо говорити про відбиток, що його залишив отой сонячний відбиток у моїй свідомості (ось тобі й маєш ненавмисну тавтологію!), то слід сказати, що та похибка мого сприйняття була спричинена особливістю психології бачення різних предметів та явищ, а також тими химерними трюками, які здатен викидати багатогранний світ оптики. Я ж бо, помітивши, що двійнята тиняються будинком і можуть вигулькнути будь-де, навіть там, де я аж ніяк не сподівалася їх узріти, вже встигла виробити звичку: будь-який рух, який я бачу краєм ока, я тлумачу як ознаку їхньої присутності. Відблиск сонячного світла у дзеркалі може відбитися у свідомості – причому дуже переконливо – як дівчинка у білій сукні. Аби надалі уникати подібних помилок, треба навчитися бачити все без упередженості, відмовитися від усіх звичних шаблонів мислення. На користь такого ставлення до реальності можна сказати багато. Оригінальність думки! Нешаблонна реакція на довколишній світ! У підвалинах науки лежить здатність кинути свіжий погляд на те, що впродовж сторіч уважалося зрозумілим, раз і назавжди поясненим. Однак у повсякденному житті таким способом бачення дійсності керуватися не можна. Уявіть собі, скільки знадобиться часу в кожному конкретному випадку, аби щомиті і щодня наново – і дуже ретельно – обдумувати все побачене й почуте! Тому вкрай необхідно більшу частину баченого й чутого перекласти з інтерпретаційного рівня нашої свідомості на нижчий рівень – гіпотетичний. Гіпотетичний рівень свідомості має справу з тим, що припускається, передбачається або вважається за можливе. Інколи він, цей рівень, помиляється і збиває нас з пантелику, змушуючи сприймати відблиск світла за дівчинку в білій сукні, хоча ці дві речі – сонячний промінь та дівчинка – є абсолютно відмінними і не мають між собою нічого спільного.