Джеймс Паттерсон - Виклик

— Ну, як ти гадаєш, мамо? — питає мене Ерні дорогою до суду. Раніше я казала йому, що він зможе потрапити на виголошення вироку лише в тому разі, якщо це станеться після закінчення його занять. Так воно й вийшло…

— Я гадаю, що не маю уявлення, ось як, — відповідаю я йому. Ми сидимо на задньому сидінні таксі, яке мчить нас до будівлі суду.

Я не жартую, бо дійсно не знаю, чого чекати. Моя інтуїція мовчить, нічого не провіщаючи ні про результат, ані про те, чи буде він мати стосунок до справедливості у моєму розумінні цього слова. Те саме і з Ноланом Гітом.

— Мені смішно, коли ці розумники на телебаченні намагаються узалежнити вирок від тривалості засідання суду присяжних, — каже він мені по телефону. — Істина ж полягає в тому, що вони не знають геть зовсім нічого, і я теж.

Ерні та я займаємо місця в передньому ряду зали засідань. Мене дивує, наскільки наелектризована атмосфера

в приміщенні! Усі гудуть, обмінюючись думками щодо майбутнього вироку.

Зала вгамовується лише тоді, коли з'являється суддя Барнет, усідається на своє місце, бере в руку молоток і кілька разів стукає ним, закликаючи аудиторію до тиші. Легким кивком голови він дає судовому розпорядникові вказівку впустити в залу членів журі присяжних.

Коли вони човгають кожен на своє постійне місце, я роблю те, чого ніколи не робила впродовж усього суду. Я крадькома зиркаю на Пітера. Він щасливо уникнув викладення завершальних аргументів. Мабуть, у цей час він якраз одужував після свого фальшивого серцевого нападу. Дивно все це, дуже дивно… Щось він підозріло спокійний навіть уже після того, як присяжні ухвалили вирок.

Частину з того, що відбувається, я і досі сприймаю як таке, що відбувається не зі мною, як щось нереальне. Як це все сталося? Що я роблю в цій залі? Чому я виявилася такою дурепою, що покохала вродливого й чарівливого негідника Пітера Карлайла? Та ще й убивцю, прости Господи.

Невдовзі я перестану докоряти сама собі. Кілька сеансів у Сари — і все буде в порядку, правда ж?

— Журі винесло остаточний вирок? — питає суддя Барнет.

Ось воно — найголовніше риторичне запитання.

Старшина присяжних повільно підводиться зі свого місця. Цікаво, що б ця повільність могла означати?

— Так, винесло, ваша честь!

Секретар вручає вирок судді Барнету. Цей чолов'яга, мабуть, є надзвичайно вправним гравцем у покер, бо коли він спершу читає вирок мовчки для себе, обличчя його залишається абсолютно непроникним.

Перегодом суддя киває старшині присяжних, котрий, як мені сказали, працює дипломованим бухгалтером. Вигляд у нього знервований. Хоча, звісно, не такий знервований,

як у мене. І не такий знервований, як у Пітера, — чого б мені дуже хотілося.

Я беру Ерні за руку й сильно її стискаю. Ось воно. Тобі гаплик, Пітере!

— У справі штат Нью-Йорк проти Пітера Карлайла…

Публіка в залі засідань гучно охає і від подиву аж роти роззявляє. Нолан Гіт підбігає до мене, а я тим часом обіймаю Ерні, але не від радості.

Ґордон Ноулз та решта його адвокатської братії торжествуючи тицяють у повітря кулаками, потім він обертається до Пітера і буквально прилипає до нього в широких обіймах. Від споглядання цієї сцени мені нудить. Я ані слова з себе не можу вичавити — наче заніміла.

— Як же так, мамо, — каже Ерні. — Це ж несправедливо. Він же намагався нас убити.

Я ледь його чую. Все, чого мені хочеться, — це тримати Ерні в міцних обіймах.

Значить, ось воно як? Ось як воно закінчується? Пітер уникнув покарання. Але ж він убив Джейка і намагався вбити нас! Це все, про що я можу думати.

А тим часом Ерні вивільняється з моїх обіймів. Вийшовши у прохід між рядами, він наближається прямо до Пітера й легенько плескає його по спині. Що він задумав? Коли Пітер обертається до нього, малий Ерні розмахується правою ногою і сильно торохкає його просто в пах. Прекрасно!

І тут з мене враз сходить заціпеніння. Я знову все відчуваю. А найголовніше — відчуваю, що мені стало набагато краще. Я навіть мимоволі розсміялася. Може, це через жалюгідний вигляд Пітера, який зігнувся мов складаний ножик, скорчившись у три погибелі від сильного й різкого болю. А може, через самовдоволений вираз обличчя Ерні, котрий з почуттям виконаного обов'язку повертається до мене.

Я чітко усвідомлюю одне: нинішній день — це лише крапля в океані того, що мені довелося пережити.

І на цьому життя не закінчується. Я ж стала мудрішою, правда?