Джеймс Паттерсон: Виклик

Пітер негайно стріляє у відповідь.

— Гадаю, ту саму суму, яку б я успадкував, якби минулої зими вони літали разом на відпочинок до Аспена і провели там два тижні в готелі «Сент-Реджіс».

— А що сталося — в тому польоті бомба не спрацювала, чи як? — запитує Гіт. — Чи вона не спрацювала в готелі?

Ґордон Ноулз зривається з місця, щоб заявити протест, але його випереджають. Його випереджає Пітер.

— Слухай, ти, сучий сину! — горлає він, і його холодна постава тріскається і розлітається на друзки, як дешева ваза. — Ти не знаєш, що я тоді пережив! Так, я через дурощі зраджував свою дружину, яку насправді сильно кохав. І тут я дізнаюся, що вона зникла разом з дітьми. Ти розумієш, яким винним я себе відчув?! Я все готовий був віддати, щоб їх знайти, тобі ясно?

Пітер умить червоніє як рак і подається вперед. Вени на шиї та лобі враз набрякають і синхронно пульсують, поки він волає:

— Я не монстр! Я помилявся, але я не монстр! І тим паче — не вбивця. Як ви можете…

Зненацька він замовкає. І хапається за руку. Потім — за серце. Погойдуючись, він дибає з трибуни свідка. Раптом перед лавою присяжних його тіло обм'якає і з лячним стуком гепається на підлогу.

Бабця в кінці першого ряду гучно верещить. Уся зала підводиться, щоб поглянути, що сталося.

Пітер лежить, простягшись горілиць, і його обличчя спотворене гримасою нестерпного болю. Очі його розплющені та сповнені страху.

— До… допоможіть, — мимрить він.

Першим до нього підбігає секретар суду, а за ним — Ґордон Ноулз.

— У нього серцевий напад! — вигукує Ноулз.

Усі зриваються з місця. Хтось кричить: «Йому потрібне свіже повітря! Дайте повітря!»

— Йому потрібен лікар! — гаркнув у відповідь Ноулз.

І тут до мене доходить, що я ні на міліметр не зрушила зі свого місця. Я завмерла як статуя. Наче зовсім забула, що я кардіолог.

Проте інші люди довкола мене не забули. Я кидаю погляд на присяжних якраз учасно, щоб помітити, як вони відвернули свої голови від Пітера, котрий лежав на підлозі, до мене. А я й досі сиджу на лаві.

Пітер виглядає безпорадним. І безневинним. Я ж виглядаю холодною. І безсердечною. Немов у цій кімнаті я жорстока потвора, а не він.

Навіть Нолан Гіт, і той нарешті гукає до мене:

— Кетрін! Ти можеш допомогти?

Не можу. Я знаю клятву Гіппократа напам'ять, але все одно не зрушую з місця. Я тільки те й роблю, що дивлюся. Витріщаюся. І почуваюся паралізованою з голови до п'ят.

Аж доки через частокіл ніг, що зібралися довкола Пітера, моїм очам не відкривається невеличкий простір. Відкривається на якусь мить, але я встигаю побачити. Це трапляється так хутко, що навряд чи хтось помітив, — окрім однієї людини, для якої це призначалося. Окрім мене.

Пітер швидко підморгнув.

Елен Пірс не хотілося пропускати «великий день» Пітера Карлайла в суді, і вона сподівалася на його цілковите приниження й поразку. Вона очікувала видовища, але явно не такого. Ще хвилину тому він відсиджувався на лаві, і ось тепер — відлежується на підлозі.

Серцевий напад? Було на те схоже, особливо коли примчали хлопці зі швидкої і хутко зареєстрували основні показники життєдіяльності. Не минуло й кількох хвилин, як вони поклали Пітера на візок, пристебнули і покотили геть із судової зали.

— До якого шпиталю його відправлять? — спитала Елен охоронця в коридорі. Стояв такий гармидер, що вона ледь почула власний голос. Фоторепортери збивали один одного з ніг, намагаючись устигнути зробити знімок, який мав з'явитися на перших шпальтах видань.

— Скоріше за все, вони повезуть його до шпиталю Святої Марії, — відповів охоронець. — Це найближче.

Виявилося, що він мав рацію. Не минуло й десяти хвилин, як Елен вибралася з таксі біля входу в шпиталь і швидко попрямувала до переповненої кімнати невідкладної допомоги.

Ніхто не спитав, чи потрібна їй допомога. Це було одне з див Нью-Йорка — надто багато людей, щоб помічати якусь окрему персону.

Елен роздивилася кімнату невідкладної допомоги навкруги на всі 360 градусів. Тут — пакунок з льодом, он там — бинти. Єдину лячну картину являв собою якийсь будівельник біля реєстратури. З кінчиків його пальців текла кров. Його рука була забинтована, але Елен добре бачила, що з ним сталося. Бр-р-р! Будівельник явно опинився не з того боку пневмомолотка.

Про всяк випадок вона знову роззирнулася. Але Пітера Карлайла ніде не було видно. Може, його повезли до іншого шпиталю? Та ні.

Хвиля повітря з розчинених позаду дверей війнула їй у спину. Елен обернулася й побачила фельдшерів швидкої, які везли Карлайла. Таке буває лише в Нью-Йорку — таксі обігнало швидку з її сиренами та мигалками.