Джеймс Паттерсон - Виклик

— В тім-то й річ. Такі оборудки роблять зазвичай у відкритому морі, коли є лише два кораблі, а довкола — ані душі. Саме це, вочевидь, і планував Джейк Дан, але трапилось якесь ускладнення — сварка через гроші абощо. Боюся, що ваша родина стала жертвою кримінальних розборок. Втім, це лише робоча версія.

— Але ж є пляшка з посланням, що вони живі, — сказав Пітер. — Принаймні, я сподіваюся, що вони й досі живі.

— Я молю Бога, щоб так воно й було, містере Карлайл. І я сподіваюся, що так і буде, — запевнила агент Пірс. — А переконавшись колись у залі судових засідань у вашій рішучості, я навіть ризикну побитися об заклад, що ви знайдете свою родину першим. I саме тому я хочу дати вам оце.

З такими словами Елен Пірс поклала на стіл плаский чорний мобільний телефон. Таких Пітер іще не бачив, хоча був упевнений, що йому добре відомі всі існуючі мобільники. Він узяв його в руки і витріщився так, наче цей телефон щойно з неба впав.

— Ото ж бо, у мене була така сама реакція, коли я вперше його побачила, — сказала Елен. — Дайте-но я покажу вам, як ним користуватися. Простий як калькулятор. Навіть не потрібно бути технарем.

Із цими словами вона взяла телефон у Пітера і розкрила його, наче пласку пудреницю. На одному боці містилася клавіатура, а на другому — щось на кшталт сонячної батареї.

— Це супутниковий телефон? — спитав Пітер.

Елен кивнула.

— Найкращий з тих, що можна придбати за бюджетні кошти. Водонепроникний, ударостійкий, з вуглецевою нано-трубковою батарейкою, здатною забезпечити сто годин

роботи на одній зарядці. З нього можна зателефонувати будь-коли з будь-якого місця на планеті. Надійний сигнал, до того ж повністю зашифрований. Ніхто не підслухає.

— Клас! — прокоментував Пітер. — Однак навіщо він мені?

— Тому що, хай би де ви були, мені потрібно, щоб ви зв'язалися зі мною в ту ж мить, коли знайдете Джейка та свою родину. Я мушу про це дізнатися раніше від преси і, якщо можливо, раніше за Берегову охорону.

— Я зрозумів вас, агенте. Але ж навіщо все це?

— Якщо є люди, які бажають смерті Джейка, то резонно припустити, що вони й досі мають таке бажання. Саме тому ми і хочемо першими добратися до нього, щоб захистити його, а найважливіше — вашу родину. Не забувайте, що він є перевізником наркотиків, а це вже саме по собі небезпечно.

Пітер отетеріло закліпав очима.

— Так дивно, — нарешті мовив він. — Ну, дивно, що ви мені допомагаєте. Ви ж мені явно не симпатизуєте.

— Так, не симпатизую. Але, попри це, у вас своя робота, а у нас — своя, — з посмішкою відповіла Пірс. — А тепер зробіть мені послугу, добре? Ідіть і відшукайте вашу родину.

Якось уночі, коли я працювала ординатором у «Клівленд клінік», мені випала одна-єдина година за всю цілодобову зміну, коли можна було подрімати. То виявився мій єдиний шанс перепочити, бо я була буквально виснажена.

Проте сон чомусь не йшов. Таке трапляється, коли людина аж надто зморена. Тому я увімкнула старий телик «Соні Трінітрон» у лікарській кімнаті відпочинку і почала дивитися документальний фільм про відомого фотографа Анселя Адамса. Чи про Франкліна Б. Вея? Точно не пам'ятаю. Але мені добре запам'яталася фраза, що характеризує ту годину дня, коли світло сонця є начебто найідеальнішим для зйомки. «Чарівна година» — ось як це називалося. Чарівна година.

І тепер, коли я сиджу собі на березі, споглядаючи океан і сонце, яке ніжно торкається обрію, я прекрасно розумію, про що тоді йшлося у тому фільмі. Бо це дійсно прекрасна і незабутня година.

Втім, для мене вона сповнена певної іронії. Вдома, у Нью-Йорку, я майже ніколи не бачила, як сідає сонце. Господи, та я навіть надворі ледь чи колись бувала! Більшість свого часу я проводила у стерильній кімнаті без вікон, а все, що бачила, — це монітори приладів забезпечення серцевої діяльності й живе, реальне серце переді мною на столі.

Одначе я ні про що не шкодую. Я ніколи не забувала про те добро, яке я робила людям. Хоча, повторюю, в усьому цьому є певна іронія. Треба було статись оцій трагедії, щоб я змогла, нарешті, помилуватися таким простим явищем, як захід сонця.

— Агов, мамо, — каже Ерні, підбігаючи до мене. Він стає боком, демонструючи свій профіль. При цьому видно, що він трохи, майже непомітно, втягнув живіт.

— Як ти гадаєш, я сильно схуд? — питає він.

І дійсно, мій пухкенький синочок став не таким пухкеньким, як був на початку мандрівки. Він скинув десь фунтів сім-вісім, і це й справді видно. Ясна річ, що дома йому б навряд чи вдалося це зробити.