Джеймс Паттерсон - Виклик

А Ерні клацає ротом іще частіше та гучніше, ніж я коли-небудь чула.

— Ага, зрозуміло, — каже він. — Керрі, стережися! Керрі! КЕРРІ!!!

То зовсім не Берегова охорона йде нам на поміч. Це ясно мов день. То якась фігура. Трикутник. Два фути заввишки і темно-сірий, він як ніж розсікає поверхню води. А на моїх вустах лишень одне страшне слово: акула!

— Вона йде просто на нас, — каже Ерні. — Що ж нам робити?

Кожен м'яз мого тіла, кожна кістка, зламана й неушкоджена, — всі вони панічно волають: «Рятуйте!»

Я чітко збагнула, що наш нинішній день може стати останнім. Але не дозволила паніці оволодіти мною. Я швидко опанувала себе і стала спокійною, як під час операції.

— Мамо, — знову питає мене Ерні. — Що нам робити?

— Нічого не робити, — відказую я. — Залишатися на місці й не рухатися. Може, вона нас не помітить.

— Гадаю, що вже помітила. Однозначно. Ось поглянь. Спосіб визначення місцезнаходження за уявним циферблатом годинника.

Я дивлюся на Ерні, а Ерні дивиться на воду. Вона червона. Кров з моєї ноги та кров, що точилася з опіків Джейка, була як запрошення цієї тварюки до столу.

Гарно аж далі нікуди.

Ми піднімаємо голови і дивимося на плавник, що наближається до нас. Але виявилося, що їх тепер двоє! Десь футів зо п'ятнадцять за великим плавником з'являється малий. Мені враз зблиснула думка, що то друга акула. Можливо, маля. Однак тієї ж миті я здогадуюся про дещо гірше, іще жахливіше. То не маля, а хвостовий плавник тієї самої акули.

То не акула, а справжнє чудовисько!

— Марк! Керрі! — кличу я.

Марк відгукується першим, і мені не треба щось йому прояснювати і підганяти. Він теж бачить те саме, що й ми.

— От сука! — волає він. — Я зараз повернуся!

— НІ! — лементую я у відповідь. — Залишайся на місці!

— Але…

— Ніяких «але»! Ані руш — ти мене чуєш?!

Якщо вже нам судилося стати обідом для акули, то Марк не мусить піти їй на десерт.

— Це й тебе стосується! — кричу я Керрі.

Дочка досить близько, і я бачу страх в її очах, з яким вона спостерігає за рухом плавника. Гадаю, мої очі зараз такі самі — маленькі чорні ґудзики.

Я рвучко беру Ерні за його жилет і підтягую до себе так близько, що ми практично торкаємося носами. В моїй нозі пульсує біль, та мені байдуже.

— Слухай, що ми зараз зробимо, — кажу я малому. — Хапай дядька Джейка і ховайся за мене.

На секунду мені доводиться перерватися. По пухкеньких щічках Ерні котяться сльози.

— Мамо… Мамо… — тільки й здатен вимовити він.

— Т-с-с-с, не плач, усе буде гаразд, — шепочу я. — А тепер слухай мене, бо це дуже важливо. — Я замовкаю, щоб відсапнути, а потім додаю: — Якщо та акула на мене нападе, не намагайся мені допомогти. Тобі зрозуміло?

Я бачу, що не зрозуміло. Хіба ж дитина може таке збагнути? Ерні дивиться на мене широко розкритими переляканими очима.

— Слухай мене, синку. Ти не мусиш мені допомагати. Ти візьмеш і чимдуж попливеш до свого брата Марка. Зрозумів?

— А як же дядько Джейк? — питає Ерні тремтливим голосом.

Цього запитання я боялася.

— Залиш його тут зі мною, — відповідаю я. — Зосередься на тому, щоб чимдуж поплисти геть. А тепер розкажи мені, що ти втямив з того, що я тобі сказала.

Однак Ерні не хоче відповідати.

— Відповідай!!! — Мені не залишається нічого іншого, як горлати на нього. Я не можу цього не робити, бо надто сильно його люблю. І ніяк не можу дозволити, щоб він тут загинув разом зі мною.

Нарешті малий киває головою, і я допомагаю йому схопити Джейка й підтягнути його так, щоб вони удвох з Ерні опинилися за мною. Хлопець такий нажаханий, що навіть припинив плакати. І мовчить. Ми всі мовчимо. Тільки чути, як хлюпає вода навколо нас.

Плюсь-плюсь, хлюп-хлюп. Плюсь-плюсь, хлюп-хлюп.

Дивлячись на плавник, що невмолимо наближається до мене, я роблю глибокий-глибокий вдих. І без надії сподіваюся, що він не стане моїм останнім.

Погляд блакитних очей Керрі застрибав по воді туди-сюди. Акула — матінка — брати — дядько Джейк…

Знову бісова акула… І чому б їй просто не взяти та не вшитися звідси, га? Невже вона відчуває, що ми беззахисні? Звісно, відчуває. Вона ж хижак.

Керрі відчула себе безсилою і скутою по руках та ногах. Та все одно вона мусить щось удіяти. Але ж що? І тут її наче думкою уразило — в буквальному сенсі.

Ящик «Боже, поможи!».

Дівчина мимоволі відпустила його, а тепер він, гойднувшись на хвилі, луснув її по голові. Невдовзі на лобі вискочить синець — це однозначно. Якщо взагалі воно настане, це «невдовзі».