Максим Кідрук - Бот

Разом вони впоралися швидко: менш ніж за чверть хвилини велета видобули з кабіни. Здоров’яка перетягли подалі від авто і вклали поміж каменів.

Переконавшись, що з Ріно все гаразд, Тимур та Алан кинулись назад до «Фольца» і вийняли Стефана Ермґлена. Швед був страшенно блідий і часто дихав. З його рота перла піниста слина, м’язи були напружені і безперестану дрібно трусилися.

Алан і Тимур перезирнулися. Американець скрушно похитав головою. Ніхто з них не знав, скільки зоману вилилося. Скільки часу пройшло після аварії? Одна, дві хвилини? Концентрація газу в повітрі цілком могла виявитись летальною. Тимур щось прокричав в обличчя Ґрінлону і поволік шведського фізіолога до западини між каменями, де лежав Ріно.

Алан повернувся до машини. Забрав дробовики, два ноктовізори (третій розбився), кілька гранат, набої, рацію і протигаз Стефана. Притарабанив усе до їхньої криївки.

Перебравши речі, котрі приніс американець, Тимур спересердя ляснув Ґрінлона по гумовій потилиці.

— Атропін! — закричав він, розтягуючи вилицями маску і тицяючи на Стефана.

— Фак! Я ідіот, — глухо, але розбірливо вилаявся Алан. Кричати крізь протигаз було непросто.

Вони побігли назад до кабіни. Перетрусили всю машину, знайшовши одну упаковку. В коробці знаходилося вісім ампул з 0,1 % розчином атропіну, але тільки одна з них уціліла. Решта сім — розбилося. Покопавшись у сумці Стефана, Тимур знайшов одноразовий шприц.

Повернувшись, Алан і Тимур застали Ріно на ногах. Амбал заліг за великим каменем і невідривно дивився крізь прилад нічого бачення в тому напрямку, звідки скотився їхній джип.

— О-же, ти дя-неш о-тигаз! — замахав руками Алан.

— Газ! Газ! — вторив йому Тимур, трусячи гумовим хоботом.

— Я не натягатиму той гандон собі на голову, — хмурячи брови, сказав здоров’як.

— І-і-от! — лютував Ґрінлон.

— Не верещи, — відрубав Ріно. — Я в нормі, — а тоді пояснив: — Вітер дме з півдня.

Тимур роззирнувся, намагаючись по зорях зорієнтуватися, де північ, а де південь. Поки він визначав, що позашляховик лежить на північний схід від їхньої схованки, Алан стягнув захисну маску:

— Все одно це небезпечно. Раптом вітер переміниться?

— От коли переміниться, тоді й надягну. Не знаю, як ваші, а мій чавить мені голову так, що мізки аж із дупи випирають.

Українець теж зняв протигаз і почухав зіпрілу макітру. Алан відламав шийку ампули і набрав у шприц розчин атропіну. Знайшовши вену на згині руки, вколов увесь вміст Стефану Ермґлену. Через хвилину швед перестав труситися.

— Я бачив, що це пастка, але подумати не міг… — пробубнів Тимур.

— Звідкіля вони дізнались? — подивився на нього Ріно. — Як, чорт забирай, вони могли пронюхати про газ?

Тимур знизав плечима.

— Не знаю… Я не знаю, Ріно…

Хедхантер відвернувся. Велетень мав власну гіпотезу, але вона йому страшенно не подобалась. Він не хотів про таке думати. Принаймні тоді. На часі були важливіші проблеми.

— Займіться доктором. Я пильнуватиму.

Тимур з Аланом допомогли Стефану сісти.

— Води… — прохрипів лікар, — дайте попити.

Тимур грубо вилаявся. Вони притягли з собою в пустелю купу зброї, боєприпасів та кількадесят кілограмів зоману, але були настільки впевнені у благополучному завершенні операції, що не взяли води.

— Пробач… — прошепотів українець. — Води немає…

Ґрінлон, прикусивши губу, потупив очі.

Раптово Ріно напружився, підібрався весь, мов кішка, що готується до стрибка.

— Піднімайтесь, — скомандував велет.

— Що там? — витягнув шию Тимур, вдивляючись у темряву.

— Треба вшиватися.

— Вони тут?

— Давно. Просто щойно вони нас побачили .

Схопивши до рук другий прилад нічного бачення, Тимур спрямував його в пітьму. Кілька ботів, низько нахилившись, мчали похилим спуском. До них було ще кілометр-півтора, але відстань швидко скорочувалася.

— Мчать сюди, — підтвердив Тимур.

— Стефане, ти зможеш йти? — схилився над шведом Алан Ґрінлон.

Стефана почало трусити. Можливо, атропін був прострочений, а може, лікар надто довго перебував під впливом зоману. Тепер він не просто тремтів, його м’язи аперіодично скорочувались. Тіло нагадувало мішок, всередині якого повзають і звиваються черви.

Нещасний з останніх сил заперечно похитав головою.

— Добре, тоді ми тебе понесемо.

— Ні… За’иште мене… Ц-це к-кінець… Я лише… е… е…

Між губ вальнула піна, з носа в’язкими цівками стікали шмарклі, навіть м’язи обличчя хаотично смикалися. Хедхантер поклав руку на плече Алана.