Ден Браун - Код да Вінчі

Ленґдон мусив визнати, що вона має рацію. Досі він не мав нагоди пояснити Софі, чим насправді є Святий Ґрааль. Із цим доведеться почекати. Наразі йшлося про наріжний камінь.

Якщо це справді він...

Під рівномірне гудіння куленепробивних шин Ленґдон швидко переповів Софі усе, що знав про наріжний камінь. За легендою, найбільшу таємницю Пріорату Сіону — місце заховання Святого Ґрааля — ніколи не записували. Із міркувань безпеки її століттями переказували усно кожному новому сенешалеві на таємній церемонії. Однак у якийсь момент протягом минулого сторіччя поповзли чутки, що Пріорат змінив правила. Можливо, це було пов’язано з появою нових електронних засобів прослуховування. Так чи інакше, Пріорат Сіону присягся більше ніколи не вимовляти, де заховано священний скарб.

— Але як же вони тоді передавали цю таємницю? — запитала Софі.

— Ось тут і з’являється наріжний камінь, — відповів Ленґдон. — Коли один із чотирьох членів найвищого рангу вмирав, троє інших обирали наступного кандидата в сенешалі з нижчих ланок організації. Але новому сенешалеві не одразу говорили, де заховано Ґрааль, а натомість давали випробування — він мав довести, що вартий довіри.

Софі чомусь занепокоїлась, і Ленґдон раптом пригадав, як вона розповідала, що дідусь час від часу влаштовував їй гру в пошуки скарбу — preuves de mérite. Очевидно, пошук наріжного каменя відбувався за такою самою схемою. Крім того, такі випробування були дуже поширені в таємних товариствах. Найбільше прославились у цьому масони: члени цього ордену піднімалися на вищу сходинку, довівши, що вміють берегти таємницю. Вони багато років виконували ритуали і проходили численні випробування, що ставали дедалі складнішими, аж доки не досягали найвищого звання — масона тридцять другого ступеня.

— Отже, наріжний камінь — це випробування! — вигукнула Софі. — Відкривши його таємницю, кандидат у сенешалі доведе, що заслуговує на ту інформацію, яка там захована.

Ленґдон кивнув.

— Я й забув, що ти не новачок у таких справах.

— Я це знаю не тільки від дідуся. У криптології це називають «мовою, що сама собі служить доступом». Якщо ти достатньо кмітливий, щоб прочитати її, то тобі дозволено дізнатися, про що йдеться.

Ленґдон на мить завагався, не знаючи, як краще висловитись.

— Софі, ти розумієш: якщо це й справді той самий наріжний камінь і твій дідусь мав до нього доступ, то це означає, що він займав дуже високе становище в Пріораті Сіону. Очевидно, він належав до найвищої четвірки.

Софі зітхнула.

— Він і справді займав високе становище в якомусь таємному товаристві. Я це знаю напевно. Думаю, це був Пріорат Сіону.

Ленґдон здивувався.

— Ти знала, що він належав до якогось таємного товариства?

— Десять років тому я побачила щось таке, чого не повинна була бачити. Відтоді ми з ним не розмовляли. — Вона помовчала. — Дідусь не просто належав до найвищого ешелону... Гадаю, він був найголовнішим.

Ленґдон не міг у це повірити.

— Великим магістром? Але... як ти могла про це дізнатися?

— Я б не хотіла про це говорити. — Софі відвернулась. Ленґдон побачив на її обличчі рішучість і страждання.

Він був приголомшений. Жак Соньєр? Великий магістр? Попри всі неймовірні наслідки, що випливали з такого відкриття, Ленґдон мав дивне відчуття, що це було б цілком логічно. Зрештою, попередні великі магістри Пріорату теж були видатними громадськими діячами, відданими мистецтву. Доказ цього багато років тому знайшли в Паризькій національній бібліотеці, в паперах, які стали відомі під назвою «Les Dossiers Secrets».

Ці папери читав кожен історик, що цікавився Пріоратом Сіону, і кожен шукач Ґрааля. «Dossiers Secrets» значились у каталозі під номером 4° lml 249, їх автентичність не викликала сумнівів. Вони підтвердили те, що історики підозрювали вже віддавна: великими магістрами Пріорату свого часу побували Леонардо да Вінчі, Боттічеллі, сер Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо і, вже пізніше, Жан Кокто, відомий паризький художник.

То чом би й не Жак Соньєр?

Сумніви Ленґдона поглибшали, коли він подумав, що минулого вечора мав зустрітися із Соньєром. «Великий магістр Пріорату Сіону призначив мені зустріч. Навіщо? Щоб потеревенити про мистецтво? Малоймовірно». Але зрештою, якщо інтуїція Ленґдона не підводила, великий магістр Пріорату Сіону щойно передав онуці легендарний наріжний камінь і водночас наказав знайти Роберта Ленґдона.

Це неможливо збагнути!

При всій своїй багатій уяві Ленґдон не знаходив пояснення вчинкам Соньєра. Навіть якщо той думав, що його життя в небезпеці, то залишалося ж іще троє сенешалів, які теж знали таємницю, і це гарантувало безпеку Пріорату. Навіщо було Соньєрові так ризикувати і віддавати наріжний камінь онуці, тим паче що вони давно розірвали стосунки? І навіщо було втягувати в це Ленґдона... практично незнайомця?