Ден Браун - Код да Вінчі

Репутація швейцарських банків як таких, що забезпечують максимальну конфіденційність, давала країні величезні доходи. Однак у мистецькому світі до таких закладів, як оцей, ставилися неоднозначно, бо в них злодії могли зберігати викрадені цінності роками, аж доки пристрасті навколо їх зникнення зовсім стихнуть. Спеціальні закони, що захищали недоторканність приватного життя, робили ці сейфи недоступними для поліції, і самі вони були прив’язані до номерних рахунків, а не до конкретних імен. Тож злодії могли спати спокійно, знаючи, що викрадені і цінності перебувають у надійному місці і що вистежити за ними їх самих неможливо.

Софі зупинила авто перед масивною брамою, що перегороджувала під’їзд до банку — вимощену цементом похилу доріжку, яка спускалася під будинок. Відеокамера над брамою дивилася просто на них, і Ленґдонові здалося, що, на відміну від відеокамер у Луврі, ця відеокамера справжня.

Софі опустила вікно і глянула на екран, вмонтований біля брами з боку водія. На ньому були вказівки сімома мовами. Першою йшла англійська:

ВСТАВТЕ КЛЮЧ

Софі витягла з кишені золотий ключ із вирізаними лазером зарубками і знову подивилась на екран. Під ним був трикутний отвір.

— Щось мені підказує, що ключ підійде, — зауважив Ленґдон.

Софі встромила ключ в отвір так, що весь його трикутний стрижень зник усередині. Очевидно, цей ключ не треба було повертати: брама відразу відчинилася. Софі відпустила гальма, і авто покотилося похилою доріжкою до наступної брами, біля якої теж був екран. Перша брама тим часом зачинилися, і вони опинилися в пастці, наче корабель у шлюзі.

Ленґдонові це відчуття не подобалося. «Сподіваймося, що друга брама теж відчиниться».

На другому екрані була вже знайома команда:

ВСТАВТЕ КЛЮЧ

Софі встромила ключ, і брама миттю відчинилась. За кілька секунд вони вже котили цементованою доріжкою у саме черево банку.

Підземний гараж був невеликий, розрахований приблизно на дванадцять автомобілів, у ньому горіло тьмяне світло. У його протилежному кінці Ленґдон розгледів головний вхід до банку. Бетонною підлогою тягнувся червоний килимок, він вів до величезних дверей, неначе викутих із суцільного бруска металу.

«Ось вам подвійний зміст, — подумав Ленґдон. — Ласкаво просимо і водночас стороннім вхід заборонено».

Софі припаркувала авто поблизу входу й заглушила двигун.

— Зброю краще залиш тут.

«Із задоволенням», — подумав Ленґдон і поклав револьвер під сидіння.

Вони вийшли з авта й попрямували червоним килимком до сталевих дверей. Ці двері не мали клямки, але збоку на стіні був іще один трикутний отвір. Цього разу не давалося жодних вказівок.

— Нетямущим вхід заборонено, — сказав Ленґдон.

Софі нервово засміялась.

— Ходімо. — Вона вставила ключ в отвір, і двері з тихим гудінням відхилилися досередини. Софі й Ленґдон глянули одне на одного й увійшли. Двері відразу ж глухо зачинилися.

Такого інтер’єру, як у вестибюлі Депозитарного банку Цюриха, Ленґдонові ще не доводилось бачити. Якщо більшість банків в оздобленні своїх приміщень обмежувалися полірованим мармуром і гранітом, то тут стіни суцільно вкривав метал.

«Цікаво, хто в них дизайнер, — подумав Ленґдон. — “Еллайд Стіл” [21] «Еллайд Стіл» — всесвітньо відома сталеливарна корпорація. ?»

Софі теж була вражена. Вона з острахом роззиралася навколо.

Усюди був тільки сірий метал. Підлога, стіни, стійки, двері, навіть крісла у вестибюлі — усе наче відлите з металу. Враження це справляло незабутнє. Відвідувачам відразу ставало зрозуміло: вони заходять до сховища.

За стійкою стояв високий чоловік. Коли Софі з Ленґдоном увійшли, він вимкнув маленький телевізор, який дивився перед тим, і привітно їм усміхнувся. Попри непомірно розвинуті м’язи й револьвер на поясі, у його голосі чулася вишукана ввічливість швейцарського службовця.

— Bonsoir, — привітав він гостей. — Добрий вечір. Чим можу допомогти?

Таке двомовне привітання було хитромудрим нововведенням у європейських закладах. Воно ні до чого не зобов’язувало і давало відвідувачеві змогу відповісти тією мовою, якою йому було зручніше. Але Софі не відповіла жодною. Вона просто виклала на стійку золотий ключ.

Чоловік подивився на нього й миттєво виструнчився.

— Так, звичайно. Ваш ліфт — у кінці коридору. Я зараз попереджу там когось, щоб вас зустріли.

Софі кивнула й забрала ключ.

— Котрий поверх?

Чоловік подивився на неї здивовано: