Фокман усе ще вивчав бібліографічний перелік.
— О Боже, одну з цих книжок написав сер Лі Тібінґ — член британського Королівського історичного товариства.
— Тібінґ чи не все життя досліджує таємницю Святого Ґрааля. Я з ним знайомий особисто. Це він здебільшого надихнув мене на цю працю. Він, Джонасе, вірить у це все — так само, зрештою, як і інші автори з цього переліку.
— Ви хочете сказати, що всі ці історики справді вірять, що... — Фокман запнувся, неспроможний вимовити це вголос.
Ленґдон усміхнувся.
— Є всі підстави вважати Святий Ґрааль найжаданішим скарбом за всю історію людства. Про нього складали легенди, через нього спалахували війни, окремі люди присвятили його пошукові все життя. Чи має все це сенс, якщо Ґрааль — лише чаша? Якщо так, то тоді й інші реліквії мали б викликати таку саму або й більшу зацікавленість — приміром, терновий вінок чи хрест, на якому розіп’яли Ісуса, — однак ми цього не спостерігаємо. Протягом усієї історії Святому Ґраалю надавали особливого значення. — Ленґдон знову всміхнувся. — І тепер ви знаєте чому.
Фокман усе ще недовірливо хитав головою.
— Але якщо про це написано стільки книжок, то чому ця теорія не стала широко відомою?
— Хіба ці книжки можуть похитнути переконання, яке склалося багато століть тому, та ще й підкріплене найкращим бестселером за всі часи?
Фокман широко розкрив очі.
— Тільки не кажіть мені, що «Гаррі Поттер» — це насправді про Святий Ґрааль.
— Я мав на увазі Біблію.
Фокман зіщулився.
— Я зрозумів.
— Laisser-le! — раптом крикнула Софі. — Ану облиште!
Ленґдон аж підскочив від несподіванки. Софі перехилилась через переднє сидіння й кричала на таксиста. Той стискав у руці мікрофон радіотелефону і щось говорив у нього.
Софі повернулась і засунула руку до кишені Ленґдонового піджака. Доки він зрозумів, що відбувається, вона вихопила револьвер і притиснула таксистові до потилиці. Той умить кинув мікрофон і підняв одну руку догори.
— Софі! — вигукнув Ленґдон. — Якого біса...
— Зупиніться! — наказала Софі таксистові.
Той, тремтячи, скорився. Авто зупинилось, двигун затих.
І аж тепер Ленґдон почув металічний голос диспетчера таксі, що долинав із приймача. «...qui s’appelle Agent Sophie Neveu... — y радіо щось затріщало. — Et un Americain, Robert Langdon...» [20] ...qui s’appelle Agent Sophie Neveu... Et un Americain, Robert Langdon... (фр.) — ...на ім’я Софі Неве... І американець Роберт Ленґдон...
Ленґдон увесь напружився. «То вони нас вже вирахували?»
— Ану вийдіть з авта, — скомандувала Софі.
Шофер, тремтячи, з піднятими руками, вийшов і зробив кілька кроків назад.
Софі спустила вікно й націлила на спантеличеного таксиста револьвер.
— Роберте, — сказала вона спокійно, — сядь за кермо. Тепер ти поведеш.
Ленґдон не наважився б сперечатися з жінкою, яка тримала в руках револьвер. Він швидко вийшов з авта й ускочив на місце водія. Таксист лаявся, але рук не опускав.
— Роберте, — мовила Софі із заднього сидіння, — думаю, ти достатньо намилувався нашим чарівним лісом?
Ленґдон кивнув. «Більше, ніж достатньо».
— Чудово. То їдьмо звідси геть.
Ленґдон подивився на важелі управління й завагався. «Чорт!» Намацав перемикач швидкостей і педаль зчеплення.
— Софі, може, краще ти?..
— Їдь! — крикнула вона.
Навколо них вже зібралося кілька повій, які зацікавилися тим, що тут відбувається. Одна набирала номер на мобільнику. Ленґдон натиснув на зчеплення і повернув перемикач у положення, що, як він сподівався, відповідає першій швидкості. Легенько натиснув на педаль газу, перевіряючи, як реагує авто.
Тоді відпустив зчеплення. Шини завищали, авто різко рвонуло вперед, його віднесло вбік, і юрба, що почала було збиратися навколо, розсипалася. Жінка з мобільником відскочила в кущі, авто її ледь не переїхало.
— Легше! — вигукнула Софі, коли авто вискочило на дорогу. — Що ти робиш?
— Я намагався тебе попередити, — Ленґдон перекрикував скрегіт передач. — Я воджу авта тільки з автоматичним керуванням.
Хоч спартанська кімнатка в розкішному особняку на вулиці Лабрюйєра бачила немало страждань, Сайлас сумнівався, чи могли вони зрівнятися з тими нестерпними муками, що терзали зараз його біле тіло: «Мене обдурили. Все пропало».
Сайласа пошили в дурні. Побратими сказали неправду, воліючи вмерти, аніж відкрити священну таємницю. Сайласові забракло сил, щоб подзвонити Учителеві. Мало того, що він убив усіх чотирьох людей, які єдині знали, де заховано наріжний камінь, то він ще й убив монахиню просто в церкві Святої Сульпіції. Вона діяла проти Бога! Вона насміхалася з діяльності «Опус Деї»!
Читать дальше