Ден Браун - Код да Вінчі

Він усміхнувся.

— Що ж, добре. — І повів її до незвичної арки, яку вже показував раніше.

Софі миттю впала на кам’яну підлогу, лягла на спину і почала розглядати неймовірну суміш символів над головою.

— Я розгадаю цей код, ще доки ти повернешся!

— Тоді побачимо, хто швидше впорається. — Він нахилився, поцілував її в чоло і пішов до виходу. — Я буду тут, надворі. Двері залишу відчиненими. Якщо я буду тобі потрібний, просто поклич. — І він вийшов у м’яке світло вечора.

Софі лежала на підлозі й дивилася на символи. Захотілося спати. За кілька хвилин знаки почали розпливатися перед очима. А ще за мить і зовсім зникли.

Коли Софі прокинулась, підлога здалася їй холодною.

— Grand-père!

Ніхто не відповів. Вона підвелась, обтрусилася. Двері були й досі відчинені. Надворі сутеніло. Вона вийшла й побачила, що дідусь стоїть на порозі невеличкого будинку із грубого каменю відразу за церквою. Він говорив із кимсь, кого неможливо було розгледіти крізь двері із сіткою.

— Grand-père! — покликала вона.

Дідусь повернувся і помахав їй, попросивши знаком почекати ще хвильку. Тоді неквапно попрощався і послав до дверей повітряний поцілунок. Коли він повернувся, в очах у нього були сльози.

— Чому ти плачеш, Grand-père?

Він узяв її на руки і міцно обійняв.

— Ох, Софі, цього року нам із тобою довелося попрощатися з багатьма людьми. Це тяжко.

Софі подумала про автокатастрофу, про те, що попрощалася з матусею й татусем, з бабцею й молодшим братиком.

— Ти прощався зараз іще з кимсь?

— З дорогим другом, якого дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. — І я боюся, що тепер дуже довго її не побачу.

Стоячи з гідом, Ленґдон оглядав стіни каплиці, і в ньому наростало тривожне відчуття, що це, можливо, глухий кут. Софі пішла подивитися на арку з кодом і залишила Ленґдонові скриньку трояндового дерева з картою Ґрааля, від якої зараз, схоже, не було жодної користі. У вірші Соньєра чітко йшлося про Рослін, але тепер, коли вони приїхали сюди, Ленґдон не знав, що робити далі. У вірші говорилося про «чашу й лезо», яких Ленґдон тут ніде не бачив.

Під Росліном Святий Ґрааль жде вас,

На варті лезо й чаша тут весь час.

Ленґдон знову відчув, що якась грань цієї таємниці ще не розкрита.

— Вибачте за цікавість, — сказав гід, дивлячись на скриньку в руках Ленґдона. — Але ця скринька... можна запитати, звідки вона у вас?

Ленґдон втомлено усміхнувся.

— Це надзвичайно довга історія.

Молодий чоловік завагався. Він не відводив очей від скриньки.

— Дивовижна річ, моя бабуся має точнісінько таку саму скриньку — для коштовностей. Таке ж поліроване дерево, така ж інкрустація — навіть петлі такі самі.

Ленґдон був упевнений, що молодий чоловік помиляється. Якщо існувала на світі унікальна скринька, то хіба що ця — скринька, виготовлена спеціально для зберігання наріжного каменя Пріорату.

— Можливо, вони схожі, але...

Двері гучно зачинились, і вони разом повернули голови. Не сказавши ані слова, Софі вийшла і тепер спускалася з пагорба до будинку з грубого каменю, що стояв неподалік. Ленґдон здивовано дивився їй услід. Куди вона прямує? Вона взагалі поводилася дивно, відколи вони переступили поріг каплиці. Він повернувся до гіда.

— Ви знаєте, чий це будинок?

Той кивнув. Його теж здивувало, що Софі пішла туди.

— Це будинок священика. Там живе куратор каплиці. Вона ж очолює фонд Рослін. — Він помовчав. — Це моя бабуся.

— Ваша бабуся очолює фонд каплиці Рослін?

Молодий чоловік знову кивнув.

— Я живу з нею, допомагаю доглядати каплицю і проводжу екскурсії. — Він знизав плечима. — Я прожив тут усе життя. Бабуся виховала мене в цьому будинку.

Непокоячись про Софі, Ленґдон пішов до дверей, щоб покликати її. Але на півдорозі раптом зупинився наче вкопаний. Останні слова гіда щойно дійшли до його свідомості.

«Бабуся виховала мене».

Ленґдон виглянув і побачив Софі на стежці. Тоді подивився на скриньку, яку тримав у руках. Не може бути. Він повільно повернувся до молодого чоловіка.

— Ви сказали, ваша бабуся має таку саму скриньку?

— Майже ідентичну.

— Де вона їх взяла?

— Дідусь змайстрував. Він загинув, коли я був іще малюком, але бабуся досі його згадує. Каже, він мав золоті руки. Умів зробити все, що завгодно.

Ленґдон відчув, як між подіями останньої доби і каплицею Рослін вимальовується незбагненний зв’язок.

— Ви сказали, вас виховала бабуся. Ви не образитесь, якщо я запитаю, що сталося з вашими батьками?