Ден Браун - Код да Вінчі

Серйозні науковці, що цікавилися Ґраалем, вважали, що Рослін — це приманка, один із тих глухих кутів, що їх Пріорат влаштував так майстерно. Однак тепер, тримаючи в руці наріжний камінь Пріорату, в якому виявився вірш, що вказував просто на це місце, Ленґдон уже не був такий впевнений. Йому не давало спокою одне запитання: «Навіщо було Соньєрові докладати стільки зусиль, щоб спровадити нас до такого очевидного місця?»

Відповідь могла бути лише одна.

«У Рослін є щось таке, чого ми поки що не розуміємо».

— Роберте! — Софі стояла біля авта й чекала на нього. — Ти йдеш? — Вона тримала в руках скриньку трояндового дерева, яку повернув їм капітан Фаш. Усередині лежали обидва криптекси, зібрані, один в одному, так, як їх і знайшли. У меншому був надійно захований папірус із віршем — бракувало лише розбитого флакона з оцтом.

Ідучи догори довгою, посиланою гравієм стежкою, Ленґдон і Софі проминули славнозвісну західну стіну каплиці. Необізнані відвідувачі вважали, що ця дивна стіна — недобудована частина храму. Ленґдон пригадав, що насправді її історія значно цікавіша.

Західна стіна храму Соломона.

Тамплієри спроектували каплицю Рослін точнісінько за зразком храму Соломона в Єрусалимі — із західною стіною, вузьким прямокутним приміщенням і підземеллям на кшталт Святая Святих, де перші дев’ятеро рицарів колись розкопали безцінний скарб. Ленґдон не міг не визнати, що в ідеї тамплієрів побудувати сучасний мавзолей для Ґрааля, який би перегукувався з його первинним сховком, була якась заворожлива симетрія.

Вхід до каплиці Рослін виявився скромнішим, ніж Ленґдон очікував. Маленькі дерев’яні двері висіли лише на двох петлях, поряд була дубова дощечка з написом:

ROSLIN

Ленґдон пояснив Софі, що ця старовинна назва походить від словосполучення «лінія рози», що означає меридіан, на якому розташована каплиця, або ж — як вважали науковці — родовід Марії Магдалини.

Каплицю вже скоро мали зачинити. Ленґдон потягнув двері, і з-за них вирвалася хмарка теплого повітря, неначе старовинний храм утомлено зітхнув наприкінці довгого дня. Арки над входом були прикрашені різьбою у вигляді п’ятилисників.

«Троянди. Лоно богині».

Увійшовши разом із Софі, Ленґдон мимоволі обвів поглядом стіни й стелю знаменитого храму. Хоч він доволі багато читав про дивовижну різьбу по каменю в каплиці Рослін, однак, побачивши все на власні очі, був глибоко вражений.

«Рай символів» — так назвав цю каплицю один із колег Ленґдона.

Стіни й стелю суцільно вкривали символи — християнські хрести, юдейські зірки, масонські печатки, хрести тамплієрів, роги достатку, піраміди, астрологічні знаки, рослини, овочі, пентаграми та троянди. Тамплієри були неперевершеними мулярами, вони споруджували церкви по всій Європі, але каплицю Рослін уважають їхнім найвеличнішим творінням, до якого вони доклали максимум любові й старання. Ці вправні майстри не залишили тут жодного каменя без малюнка. Каплиця Рослін була храмом усіх релігій... усіх традицій... а передусім, храмом природи й богині.

Усередині було майже порожньо, лише кілька туристів слухали молодого гіда, що проводив останню на сьогодні екскурсію. Вони йшли за ним вервечкою звичним маршрутом — невидимою стежкою на підлозі, що сполучала шість ключових архітектурних точок всередині храму. Цими прямими лініями ходило вже багато поколінь відвідувачів, і за довгі роки від їхніх ніг на підлозі утворився величезний символ.

«Зірка Давида, — подумав Ленґдон. — Це не збіг». Відома також як Соломонова печатка, ця гексаграма колись була таємним символом жерців-астрономів, а пізніше її прийняли як символ влади юдейські царі — Давид та Соломон.

Молодий гід побачив Софі й Ленґдона, і хоч уже настав час зачинятися, привітно їм усміхнувся і жестом запросив зайти й оглянути каплицю.

Ленґдон кивнув на знак подяки й повільно пішов у глиб храму. Софі ж завмерла при вході, явно чимось збентежена.

— Що сталося? — запитав Ленґдон.

Софі з подивом розглядала каплицю.

— Здається... я вже тут була.

— Але ж ти казала, що ніколи навіть не чула про Рослін, — здивувався Ленґдон.

— Не чула... — Вона наче сумнівалась. — Мабуть, дідусь привозив мене сюди, коли я ще була зовсім маленька. Не знаю. Усе тут здається знайомим. — Уважно оглядаючи внутрішнє оздоблення каплиці, вона закивала впевненіше. — Так. — І показала вперед. — Ці дві колони... Я їх уже бачила.