Ден Браун - Код да Вінчі

Наступної миті хлопчик уже щодуху біг через двір перед церквою і не збирався зупинятися, доки нестимуть ноги.

Безшумно, наче привид, Сайлас підкрався за спину своєї жертви. Софі Неве надто пізно відчула його присутність. Не встигла вона озирнутися, як Сайлас притиснув їй до спини дуло пістолета, обхопив ззаду сильною рукою і притягнув до себе. Від несподіванки Софі скрикнула. Тібінґ і Ленґдон разом обернулися, здивовані й налякані.

— Що?.. — Тібінґ мало не задихнувся. — Що ви заподіяли Ремі?

— Зараз вас має турбувати тільки одне, — спокійно відказав Сайлас, — щоб я вийшов звідси з наріжним каменем.

Операція з повернення викраденого скарбу, як назвав це Ремі, мала бути простою й чистою: «Увійдеш до церкви, візьмеш наріжний камінь і вийдеш; жодних убивств, жодної боротьби».

Міцно тримаючи Софі, Сайлас опустив руку до її талії, тоді ще нижче, запхав до однієї кишені светра, потім до другої. Крізь алкогольні випари у власному диханні він почув ніжний аромат, що йшов від її волосся.

— Де він? — запитав пошепки. «Раніше наріжний камінь був у неї в кишені. Куди ж він подівся?»

— Він тут! — голосно сказав Ленґдон.

Сайлас обернувся й побачив у Ленґдона в руках чорний криптекс. Той розмахував ним, наче матадор, що дражнить бика.

— Поклади на підлогу! — наказав Сайлас.

— Спочатку відпусти Софі. Нехай вони з Тібінґом вийдуть із церкви, — відповів Ленґдон. — А тоді ми з тобою вдвох усе полагодимо.

Сайлас відштовхнув Софі і, націлившись на Ленґдона, повільно пішов до нього.

— Більше ані кроку, — сказав Ленґдон. — Нехай вони спочатку вийдуть.

— Не ти будеш ставити умови!

— Помиляєшся. — Ленґдон підняв криптекс над головою. — Ніщо не заважає мені кинути його зараз на підлогу, і флакон усередині розіб’ється.

Сайлас посміхнувся, але насправді ця погроза його трохи налякала. Такого він не чекав. Він прицілився Ленґдонові в голову і промовив, намагаючись не виказати хвилювання:

— Ти нізащо не розіб’єш наріжного каменя. Ти так само прагнеш знайти Ґрааль, як і я.

— Знову помиляєшся. Ти прагнеш цього значно більше. Ти вже довів, що заради цього готовий на вбивство.

Ремі Леґалудек, що сховався між лавами у нефі недалеко від арки, дедалі більше нервувався. Усе пішло не так, як планувалось, і навіть з такої відстані він бачив, що Сайлас розгубився і не впевнений, як діяти далі. За наказом Учителя Ремі заборонив Сайласові стріляти.

— Відпусти їх! — знову зажадав Ленґдон, тримаючи криптекс високо над головою і сміливо дивлячись у дуло Сайласового пістолета.

У червоних очах монаха спалахнув гнів. Ремі весь напружився. Він боявся, що Сайлас вистрелить у Ленґдона, коли той триматиме криптекс. «Не можна допустити, щоб криптекс упав!»

Криптекс мав стати для Ремі перепусткою у світ свободи й багатства. Понад рік тому Ремі був просто п’ятдесятип’ятирічним слугою, що жив у Шато Віллет і виконував усі забаганки вередливого каліки сера Лі Тібінґа. Тоді йому зробили незвичайну пропозицію. Зв’язок із сером Лі Тібінґом — найкращим у світі знавцем історії Ґрааля — мав принести Ремі усе, про що він тільки мріяв. Відтоді кожна мить, яку він провів у стінах Шато Віллет, наближала його до заповітної мети.

«Я вже дуже близько, — казав собі Ремі, не зводячи очей з наріжного каменя у Ленґдона в руці. — Якщо Ленґдон його кине, все пропало».

«Бачу, доведеться-таки й мені вийти». Учитель суворо заборонив Ремі показуватись. Ремі був єдиним, хто знав Учителя особисто.

— Ви впевнені, що Сайлас упорається із цим завданням? — запитав Ремі Учителя менш ніж півгодини тому, коли одержував вказівки щодо викрадення каменя. — Може, краще я сам усе зроблю?

Учитель твердо стояв на своєму.

— Сайлас добре попрацював з чотирма членами Пріорату. Він добуде наріжний камінь. Ти ж не повинен виходити. Якщо інші тебе побачать, їх доведеться знищити, а вбивств уже й так було достатньо. Не показуй їм обличчя.

«Моє обличчя зміниться, — думав Ремі. — 3 тими грішми, які мені пообіцяли, я стану абсолютно новою людиною». Учитель йому сказав, що тепер хірурги можуть змінювати навіть відбитки пальців. Незабаром він буде вільний — інший невпізнаваний чоловік десь на пляжі підставлятиме сонцю своє нове привабливе обличчя.

— Зрозуміло, — сказав Ремі. — Допомагатиму Сайласові, залишаючись у тіні.

— Щоб ти знав, Ремі, — сказав йому Учитель, — могила, про яку йдеться у вірші, — не в церкві Темпля. Тож не бійся. Вони шукають не там, де треба.