Більшість прихованих натяків Діснея стосувалися релігії, поганських міфів та історій про повалену богиню. Не випадково Дісней екранізував такі казки, як «Попелюшка», «Спляча красуня» та «Білосніжка», — у них усіх ішлося про пригноблення священної жіночності. Не потрібно глибокого знання символів, аби зрозуміти, що Білосніжка — принцеса, яка згрішила, скуштувавши отруєного яблука, — це чітка алюзія на гріхопадіння Єви в Едемському саду. А принцеса Аврора зі «Сплячої красуні» — її таємне ім’я Роза, і вона переховується в лісі, щоб урятуватися від кігтів злої відьми — це історія Ґрааля для дітей.
Попри серйозний імідж фірми, на кіностудії Діснея працювало немало жартівників, і вони розважалися тим, що вставляли у фільми приховані символи. Ленґдон ніколи не забуде, як один із його студентів якось приніс на лекцію компакт-диск із «Королем Левом». Однієї миті під час перегляду він натиснув на паузу, і всі чітко побачили на екрані слово «SEX», утворене з порошинок в Сімбо над головою. І хоч Ленґдон підозрював, що це, мабуть, просто витівка якогось художника-мультиплікатора, а не висока алюзія на поклоніння поганців перед людською сексуальністю, це не похитнуло його захоплення Діснеєм, фільми якого рясніли цікавими символами. Приміром, у «Русалочці» вигадливо переплелися духовні символи, які так чітко вказували на богиню, що це не могло бути випадковістю.
Переглядаючи «Русалочку» вперше, Ленґдон ледь не скрикнув, коли помітив у підводній оселі Аріель картину «Магдалина, що кається» художника сімнадцятого століття Джорджа де ла Тура, яка вшановує збезчещену Марію Магдалину. Що й казати, відповідна декорація, тим паче, що весь фільм виявився дев’яностохвилинним колажем відвертих символічних посилань на згублену святість Ісіди, Єви, богині риб і, знову ж таки, Марії Магдалини. Ім’я русалочки Аріель тісно пов’язане зі священною жіночністю, а в книзі пророка Ісаї воно є синонімом до «священного міста в облозі». Довге руде волосся русалочки, звісно, теж не збіг.
У коридорі застукотіли милиці Тібінґа, пересувався він якось незвично швидко. Коли він з’явився в дверях, обличчя його було суворе.
— Вам доведеться все пояснити, Роберте, — холодно мовив він. — Ви не були зі мною щирий.
— Мене підставили, Лі, — сказав Ленґдон, намагаючись залишатись спокійним. — Ви ж мене знаєте. Я не здатний нікого убити.
Тон Тібінґа не пом’якшав.
— Роберте, вас показують по телебаченню. Ви що, чорт забирай, не знали, що вас розшукує поліція?
— Знав.
— То ви зловживали моєю довірою. Я просто вражений: як ви посміли прийти сюди і заговорювати мені зуби всіма цими розмовами про Ґрааль, і все лише заради того, щоб сховатися в моєму будинку!
— Але я нікого не вбивав.
— Жака Соньєра убито, і поліція звинувачує вас. — Тібінґ спохмурнів. — Такий видатний мистецтвознавець...
— Господарю! — за спиною Тібінґа з’явився слуга, він стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. — Дозвольте, я їх випроваджу?
— Я сам упораюсь. — Тібінґ прошкутильгав через кабінет і розчинив настіж широкі скляні двері, що виходили на галявинку обіч будинку. — Будь ласка, знайдіть своє авто і їдьте звідси.
Софі не рушила з місця.
— Ми маємо інформацію про clef de voûte: Наріжний камінь Пріорату.
Тібінґ уважно подивився на неї і презирливо фиркнув.
— Хитра приманка. Роберт знає, як я його шукав.
— Вона каже правду, — мовив Ленґдон. — Саме тому ми й приїхали до вас. Щоб поговорити про наріжний камінь.
Слуга не витримав і втрутився.
— Забирайтеся, або я викличу поліцію.
— Лі, — шепнув Ленґдон, — ми знаємо, де він.
Рішучість Тібінґа, схоже, похитнулась.
Ремі рушив до них із грізним виглядом.
— Геть! Або я силою...
— Ремі! — прикрикнув Тібінґ на свого слугу. — Вийди, будь ласка, на хвилинку.
Лакей від подиву аж роззявив рот.
— Господарю! Я не можу. Ці люди...
— Я сам дам раду. — Тібінґ показав на двері.
На мить запала тиша. Ремі поплівся до коридору, наче побитий пес.
Із відчинених дверей тягнуло нічною прохолодою. Тібінґ повернувся до Софі й Ленґдона, обличчя в нього й досі було насторожене.
— Дай Боже, щоб я не каявся. І що ж ви знаєте про наріжний камінь?
Сайлас, що ховався в густих кущах під вікнами кабінету Тібінґа, стискав у руці пістолет і пильно стежив крізь скляні двері за всім, що відбувалося всередині. Кілька хвилин тому він обійшов будинок і бачив, як Ленґдон розмовляє з цією жінкою у просторому кабінеті. Не встиг він рушити з місця, як до них приєднався якийсь чоловік на милицях. Він накричав на Ленґдона, відчинив настіж двері і наказав гостям забиратися геть. Тоді жінка згадала наріжний камінь, і все змінилося. Крик перейшов на шепіт. Пристрасті вляглися. А скляні двері поспіхом зачинили.
Читать дальше