Ден Браун - Янголи і демони

Камерарій підійшов ближче.

— Що більший гріх? Убити ворога? Чи стояти осторонь, коли душать того, кого ви любите? — На майдані Святого Петра співають! Камерарій на мить замовк і глянув на стелю Сікстинської капели. Згори на нього дивився Бог, створений пензлем Мікеланджело... і він здавався задоволеним.

— Я більше не міг стояти осторонь, — сказав камерарій. Він уже був зовсім близько, однак ні в кого в очах не побачив ані найменшої іскри розуміння. Невже вони не розуміють блискучої простоти його дій? Невже не розуміють, що ці дії були конче необхідні?

Розрахунок був такий простий.

Ілюмінати. Наука й сатана в одному.

Треба воскресити давніх демонів. А потім їх розгромити.

Страх і надія. Вони змусять їх знову повірити.

Цієї ночі могутність ілюмінатів виявилася знову... і з чудовими наслідками. Байдужості як не було. Страх, неначе блискавка, пронизав увесь світ й об’єднав людей. А тоді Бог у всій своїй величі переміг тьму.

Я більше не міг залишатися осторонь!

Натхнення камерарію прийшло від самого Бога — в ту жахливу ніч страждань воно було наче промінь світла. Ох, цей бездушний світ! Хтось мусить їх звільнити. Ти. Якщо не ти, то хто? Тебе Бог урятував задля високої мети. Покажи їм давніх демонів. Воскреси в їхніх душах страх. Байдужість — це смерть. Без темряви немає світла. Без зла немає добра. Нехай вони самі зроблять вибір. Темрява чи світло. Де страх? Де герої? Якщо не зараз, то коли?

Камерарій ішов центральним проходом просто до кардиналів. Він почувався Мойсеєм — море з червоних пасків і шапок розступалося перед ним. Роберт Ленґдон вимкнув телевізор, узяв Вітторію за руку й відійшов від вівтаря. Камерарій знав: Роберт Ленґдон міг вижити тільки волею Бога. Бог урятував Роберта Ленґдона. Камерарій не розумів навіщо.

Тишу порушив голос єдиної жінки, присутньої в Сікстинській капелі.

— Ти вбив мого батька? — запитала вона, виступивши вперед.

Камерарій подивися на Вітторію, і вираз її обличчя його здивував. Біль — це зрозуміло, але чому гнів ? Не може ж вона не розуміти... Геній її батька був небезпечний. Його треба було спинити. Заради блага людства.

— Він робив Божу справу, — сказала Вітторія.

— Божу справу не можливо робити в лабораторії. Вона вершиться в серці.

— У батька було чисте серце! І своєю працею він довів...

— Своєю працею він тільки зайвий раз довів, що розум людини розвивається швидше, ніж душа! — Голос камерарія прозвучав різкіше, ніж він сподівався. Він заговорив тихше: — Якщо така духовна особа, як твій батько, змогла створити зброю, потужність якої ми мали нагоду спостерігати цієї ночі, то уяви, що зробила б із цією технологією звичайна людина.

— Така, як ти?

Камерарій глибоко вдихнув. Невже вона не бачить? Людська мораль прогресує не так швидко, як наука. Людство духовно не дозріло до тих можливостей, які має. Ми ще ніколи не створювали зброї, якої потім не застосовували б! Утім, він розумів, що антиматерія — це ніщо, просто ще один вид зброї у величезному арсеналі людини. Людина й без неї може знищити світ. Вбивати людина навчилася давним-давно. І кров його матері лилася кривавим дощем. Геній Леонардо Ветри був небезпечний з іншої причини.

— Упродовж століть Церква мовчки спостерігала, як наука відбирає в релігії то те, то інше. Наука розвінчала чудеса! Наука навчила розум панувати над серцем. Наука засудила релігію як опіум для народу. Наука заявила, що Бог — це лише галюцинація, ілюзорна опора для тих, хто надто слабкий, щоб визнати, що життя не має сенсу. Я не міг мовчки спостерігати, коли наука зазіхнула на могутність самого Бога! Доказ, кажете ви? Так, доказ невігластва науки! Чому просто не визнати, що існує щось вище за наше розуміння? Що в цьому поганого? Як тільки наука доведе існування Бога в лабораторії, віра стане людям непотрібна!

— Ти маєш на увазі, їм стане непотрібна Церква, — з викликом сказала Вітторія, підходячи ближче. — Сумнів — це те єдине, що ще дає вам владу. Не що інше, як сумнів приводить людей до вас. Нам треба знати, що життя має сенс. Невпевненість людини в собі й потреба в якійсь просвітленій сутності, яка б гарантувала їй усе, — це частина великого задуму Божого. Але Церква — не єдина просвітлена сутність на цій планеті! Кожен іде до Бога своїм шляхом. Чого ти боїшся? Що Бог явиться комусь поза цими стінами? Що люди знайдуть Його у власному житті й забудуть ваші допотопні ритуали? Релігії еволюціонують! Розум знаходить відповіді, серце звикає до нових істин. Мій батько був разом із вами! Він ішов паралельним шляхом! Як ти цього не розумієш? Бог — це не якась всемогутня істота, що дивиться згори й погрожує кинути нас за непокору до геєни огненної. Бог — це енергія, що тече крізь синапси наших нервових систем і сповнює наші серця! Бог — у всьому!