Ден Браун - Точка Обману

— Йди додому, Габріель. Ти мені більше не потрібна.

«Усе, кінець», — подумала Рейчел.

Вони з Толландом сиділи пліч-о-пліч на палубі, вдивляючись у дуло автомата, який націлив на них військовик підрозділу «Дельта». На жаль, тепер Пікерінг знав, куди Рейчел надіслала факс — до офісу сенатора Секстона.

Рейчел сумнівалася, що її батько коли-небудь отримає повідомлення, яке щойно записав Пікерінг. Скоріш за все, директор військово-космічної розвідки проникне до офісу сенатора рано-вранці, коли той ще спатиме, випередивши всіх. Якщо Пікерінг зможе туди дістатися, тихцем забрати факс і стерти телефонне послання, відпаде потреба завдавати шкоди сенаторові. Вільям Пікерінг був одним з небагатьох людей у Вашингтоні, хто міг обманним шляхом і без особливого шуму проникнути до офісу будь-якого сенатора Сполучених Штатів. Рейчел завжди дивувалася, як багато огидного можна зробити, прикриваючись «національною безпекою».

«Якщо такий варіант не пройде, — подумала вона, — Пікерінг може просто пролетіти повз офісну будівлю і ненароком випустити ракету «хелфаєр» у вікно, щоб знищити факс». Але внутрішній голос підказував їй, що до цього справа не дійде.

І зараз, сидячи поруч із Толландом, Рейчел з подивом відчула, як його рука лагідно торкнулася її долоні. У тому дотикові відчувалася ніжна сила, і їхні пальці переплелися так природно, що Рейчел здалося, ніби вони знайомі вже давно-давно і робили це багато-багато разів. Усе, чого їй зараз хотілося, — це лежати в його обіймах і відчувати себе захищеною від гнітючого ревіння нічного океану, що крутився довкола них спіральними течіями.

«Ніколи, — збагнула вона. — Цьому ніколи не судилося бути».

Майкл Толланд почувався як людина, якій посміхнулася надія на шляху до шибениці.

Життя просто насміхається з мене.

Упродовж років після смерті Селії Толландові часто доводилося переживати ночі, коли йому хотілося померти, години болю та самотності, яких, здавалося, можна було позбутися разом із самим життям. І сьогодні він, уперше за весь час, почав розуміти те, що завжди казали йому друзі.

Майкле, на самоті у тебе нічого не вийде. Знайди собі нове кохання.

Тримаючи руку Рейчел у своїй, Толланд відчував злу іронію теперішньої ситуації, з якою було важко змиритися. Часто доля вкрай жорстоко розташовує події в часі. З його серця ніби спала товста броня. На мить на цій потертій палубі «Гої» Толланд відчув, як над ним витає дух Селії, як це часто бувало раніше. Її голос чувся в шумі вируючої води.

— Тобі жити далі, — прошепотів голос. — Обіцяй, що знайдеш нове кохання.

— Я ніколи не захочу іншого кохання, — відповів їй тоді Толланд.

Селія посміхнулася мудрою посмішкою.

— Ти мусиш.

І зараз, сидячи на палубі «Гої», Толланд відчув, як у його душі раптом піднялася хвиля глибокого й сильного почуття. Він здогадався, що то щастя.

І разом з цим почуттям прийшло непереборне бажання жити.

Пікерінга охопила дивна байдужість, коли він ішов до двох полонених. Він зупинився перед Рейчел, трохи здивований тим, як легко це йому дається.

— Інколи, — сказав він, — ситуація змушує до жахливого вибору.

Погляд Рейчел був твердий і рішучий.

— Ви самі створили цю ситуацію.

— Війни без жертв не буває, — вже жорсткіше відрізав Пікерінг. Спитай Діану Пікерінг та будь-кого з тих, хто загинув, захищаючи нашу країну. — Кому, як не вам, Рейчел, це розуміти? — Він зосередив на ній погляд. — Iactura paucorum serva multos.

Пікерінг побачив, що вона пригадала це прислів’я — воно часто вживалося у відомствах, що займалися національною безпекою. «Пожертвуй кількома, щоб урятувати багатьох».

Рейчел поглянула на шефа з неприхованою огидою.

— То нам з Майком «пощастило» потрапити до отих ваших «кількох»?

Пікерінг замислився. Іншого виходу не було. Він обернувся до Дельта-Один.

— Визволяйте вашого напарника, час завершувати операцію.

Дельта-Один кивнув.

Пікерінг востаннє надовго затримав погляд на Рейчел, а потім підійшов до поруччя з лівого борту і став вдивлятися в океан, що вирував унизу. Цієї картини він волів не бачити.

Дельта-Один відчув, як до нього повернулося почуття власної могутності і значущості. Він міцніше стиснув автомат і кинув погляд на свого напарника, який теліпався в механічних «руках» батискафа. Усе, що залишалося, — це зачинити люк під ногами Дельта-Два, вивільнити його із залізних пазурів, а потім ліквідувати Рейчел Секстон та Майкла Толланда. Дельта-Один встиг звернути увагу на складність панелі керування, розташованої біля люка, — то була ціла низка непозначених важелів та цифрових шкал, призначених для керування люком, лебідкою, а також для виконання інших функцій. Він не збирався натиснути неправильну кнопку чи посунути не той важіль, ризикуючи життям напарника.