Ден Браун - Точка Обману

Та Рейчел ледь розчула його.

— Майку, як швидко ми зможемо отримати потрібну інформацію і вшитися з цього судна?

Толланд походжав лабораторією, чекаючи разом із Рейчел та Коркі на повернення Ксавії. Новини про хондри були так само невтішними, як і розповідь Рейчел про її невдалу спробу зв’язатися з Пікерінгом.

Директор не відповів.

І хтось намагався рознюхати місцезнаходження «Гої» за допомогою імпульсного сигналу.

— Заспокойтеся, — сказав Толланд, звертаючись до всіх присутніх. — Тут ми в безпеці. Пілот вертольота стежить за радаром. Якщо він попередить нас про те, що сюди хтось прямує, ми матимемо достатньо часу, аби відреагувати.

Рейчел кивнула на знак згоди, хоча й досі мала знервований вигляд.

— Майкле, а що це, в біса, таке? — спитав Коркі, показавши на комп’ютерний монітор, де виднілося якесь лиховісне сюрреалістичне зображення, яке пульсувало і оберталося, немов живе.

— То акустичний допплерівський вимірювач течій, — пояснив Толланд. — Показує поперечні перетини течій та перепад температур в океані під нашим кораблем.

— Так от поверх чого ми стоїмо на якорі! — здивовано мовила Рейчел.

Толланд мусив погодитися, що зображення і справді було моторошним. На поверхні вируюча вода мала блакитнуватий відтінок, але що далі вниз, то більш загрозливого червоного кольору вона набувала у міру підвищення температури води. А біля самого дна, на глибині приблизно однієї милі, вирував розпечено-червоний коловорот.

— Оце і є мегаплюм, — пояснив Толланд.

— Схоже на підводний смерч, — похмуро зазначив Коркі.

— Так, бо принцип той самий. Океани зазвичай холодніші та щільніші поблизу дна, але тут динаміка цілком зворотна. Глибока вода нагріта й легша, тому вона і піднімається на поверхню. А поверхнева вода важча, і тому вона гігантською спіраллю опускається вниз, заповнюючи порожнечу. Тому і виникають такі обертальні течії в океані. Велетенські вири.

— А що то за велетенська гуля на дні? — поцікавився Коркі, показуючи на пласку ділянку дна, де, наче бульбашка, вивищувався великий куполоподібний курган. Вир гарячої води крутився просто над ним.

— Це купол магми, — пояснив Толланд. — Крізь нього лава витискується на океанське дно.

— Як велетенський прищ, — кивнув Коркі.

— Образно кажучи, так.

— А якщо він лусне?

Толланд насупився, пригадавши відоме виверження мегаплюму 1986 року, яке сталося поблизу підводного хребта Хуан-де-Фука. Тоді тисячі тонн магми, розпеченої до температури тисяча двісті градусів за Цельсієм, водномить вихлюпнулися в океан, миттєво збільшивши інтенсивність мегаплюму. Коли вир швидко рушив угору, поверхневі течії різко пришвидшилися. Про те, що трапилося потім, Толландові того вечора не хотілося розповідати товаришам.

— Атлантичні куполи магми не лускаються, — пояснив Толланд. — Холодна вода, що циркулює поблизу такого кургану, безперервно охолоджує земну кору і змушує її затвердівати; таким чином, магма надійно утримується під товстою кіркою скелястої породи. Урешті-решт лава внизу холоне і спіралі зникають. Загалом, мегаплюми не становлять значної небезпеки.

Коркі сказав, тицьнувши пальцем у пошарпаний журнал, що лежав біля комп’ютера:

— Отже, по-твоєму, «Саєнтіфік Амерікен» друкує наукову фантастику?

Толланд побачив обкладинку і невдоволено поморщився. Мабуть, його хтось недавно витяг з архіву старих журналів, що зберігався на борту «Гої». То був примірник за лютий 1999 року. На обкладинці якийсь художник зобразив супертанкер, що безпорадно і безладно обертався, потрапивши у величезний океанський вир. Під малюнком виднівся заголовок: Мегаплюми — гігантські вбивці, що з’являються з глибин?

Толланд посміхнувся, мовляв — дурниці.

— Абсолютно недоречне і неадекватне уявлення. Та стаття стосується мегаплюмів у зонах землетрусів. Кілька років на них базувалася популярна теорія, що пояснювала феномен Бермудського трикутника, де зникали кораблі. Суто теоретично, якщо на океанському дні трапляється якийсь геологічний катаклізм — який у наших краях є явищем нечуваним, — то дійсно: купол магми може тріснути і утвориться вир, достатньо великий і сильний, щоб... ну... самі розумієте...

— Ні, не розуміємо, — сказав Коркі.

Толланд знизав плечима.

— Щоб піднятися на поверхню.

— Неймовірно. Я такий радий, що ти привіз нас сюди!

Увійшла Ксавія з якимись паперами в руках.

— Милуєтеся мегаплюмом?