Ден Браун - Цифрова Фортеця

— А з якого місця Сполучених Штатів? — спитав він наказним тоном.

— Вони саме намагаються з’ясувати, пане.

— Дуже добре. Повідомте мені, коли дізнаєтеся більше.

Телефоністка ще раз вклонилася й вийшла.

Нуматака відчув, як розслабилися його м’язи. Міжнародний код 1. І справді — добра новина.

Сюзанна Флетчер нетерпляче міряла кроками туалет і рахувала до п’ятдесяти. У скронях гупало.

«Іще трошки, — сказала вона собі. — Ґейл — це Північна Дакота!»

Сюзанна замислилася: а які в нього плани? Він просто оприлюднить пароль? А може, продемонструє пожадливість і спробує продати алгоритм? Сюзанна вже не могла чекати ані секунди більше. Час. Треба добратися до Стретмора.

Вона обережно прочинила двері, поглянула на дзеркальну стіну в дальній частині шифрувального відділу, щоб переконатися, чи Ґейл і досі пильнує її. Треба було якнайшвидше дістатися до офісу Стретмора. Не надто швидко — ясна річ, щоб у Ґейла не виникло підозр. Вона дійшла до дверей і хотіла була їх відчинити, як щось почула. То були голоси. Чоловічі голоси.

Вони долинали крізь вентиляційний отвір біля підлоги. Сюзанна відпустила двері й підійшла до отвору. Слова розмови заглушувало гудіння встановлених унизу електрогенераторів. Розмова, схоже, відбувалася на вузеньких сходах у підземеллі. Один голос — пронизливий та сердитий — належав Філу Картукяну.

— Ти що, мені не віриш?

Потім почувся звук емоційної суперечки.

— У нас вірус!

Пролунав сильний зойк.

— Нам треба покликати Джаббу!

Після цього почулися звуки боротьби.

— Відпусти мене!

Звук, що пролунав після цього викрику, був мало схожий на людський. То був протяжний жалісний зойк жаху, наче якась тварина кричала перед смертю. Сюзанна заціпеніла просто біля отвору. Зойк перервався так само різко, як і почався. І настала тиша.

А за мить, як у якісь дешевій виставі жахів, світло в туалеті поволі потьмяніло. Потім лампочки заблимали і зовсім згасли. Тепер Сюзанна Флетчер стояла в повній темряві.

— Ти всівся на моє місце, вилупку!

Бекер, що сидів, поклавши голову на долоні, стріпонувся з думкою: «У цій довбаній країні хоч хто-небудь розмовляє іспанською»?

Біля стола на Девіда люто витріщався прищавий підліток із голеною головою. Одна половина його лисого черепа була червона, друга — фіолетова, від чого він скидався на великодню писанку.

— Кажу тобі — ти всівся на моє місце, вилупку!

— А я почув тебе з першого разу, — відповів Бекер, підводячись. Він не мав бажання битися. І взагалі — час забиратися геть.

— Куди ти подів мої пляшки? — визвірився на нього підліток. У його носі стирчала англійська булавка.

Бекер показав на пляшки, які поставив на підлогу.

— Вони були порожні.

— Але то були мої порожні пляшки, чорт забирай!

— Мушу перепросити, — відказав Бекер і повернувся, щоб піти.

Та панк заступив йому дорогу.

— Сказав — підніми!

Бекер здивовано поглянув на нього. «Це навіть не смішно», — подумав він.

— Ти, мабуть, жартуєш, хлопчику? — Девід був на цілий фут вищий за панка й фунтів на п’ятдесят важчий.

— А що , трясця твоїй матері, схоже, що я жартую?

Бекер не відповів.

— Негайно ж підніми! — крикнув підліток надтріснутим півнячим голосом.

Девід спробував обійти його, та малий знову заступив йому дорогу.

— Я ж сказав — підбери пляшки, чорт забирай!

Обдовбані панки за сусідніми столиками почали обертатися, з цікавістю позираючи на сцену.

— Ти б не здіймав бучу, хлопче, — спокійно порадив йому Бекер.

— Попереджаю! Це мій стіл, — засичав підліток. — Я приходжу сюди щовечора. А тепер — візьми й підбери пляшки!

Девіду урвався терпець. Хіба не мав він тепер насолоджуватися разом із Сюзанною тихим вечором у «Туманних горах»? І на біса він приїхав до цієї Іспанії — щоб посваритися з неповнолітнім психом?

Не кажучи ні слова, Бекер підхопив хлопця під пахви, рвучко підняв і гепнув сракою об край стола.

— Слухай-но, ти, сопливий шмаркачу! Або ти від мене зараз же відчепишся, або я вирву оту булавку в тебе з носа й защипну тобі рота.

Малий зблід, як крейда.

Бекер іще трохи його потримав, а потім відпустив. Не зводячи очей із перепудженого підлітка, Бекер нахилився, підняв пляшки і поставив їх на стіл.

— Отак годиться? — спитав він.

Малий отетеріло мовчав.

— Можеш не дякувати. Нема за що, — кинув Бекер. І подумав: «Цей малий — ходяча реклама протизаплідних пігулок».