Ден Браун - Цифрова Фортеця

Попереду севільський міський автобус скреготнув гальмами й під’їхав до зупинки. Бекер підвів очі. Двері автобуса зі скрипом розчинилися, але ніхто з нього не вийшов. Дизельний двигун знову заревів, але коли автобус рушив, із бару неподалік вискочили троє підлітків і погналися за ним, волаючи та вимахуючи руками.

Бекер стояв ярдів за тридцять, витріщився на підлітків, не вірячи своїм очам. Його зір раптом зосередився, але він знав: те, що він бачив, насправді бачити неможливо. Бо то був один шанс із мільйона.

«Мабуть, у мене почалися галюцинації».

Та коли двері розчинилися й тинейджери скупчилися біля них, щоб сісти в автобус, Бекер побачив оте знову. І цього разу він переконався, що то — не галюцинація. Чітко освітлена вуличним ліхтарем, біля автобуса стояла вона.

Підлітки увібралися всередину, і двигун автобуса знову заревів. Бекер незчувся, як щодуху помчав уперед, наче спринтер, не випускаючи зі своєї свідомості химерний образ: чорна губна помада, якісь дикунські тіні для повік й оте волосся... настовбурчене вгору трьома окремими шпичаками. Червоний, білий та блакитний.

Коли автобус рушив, Бекер рвонув вулицею в хмарині чадного вихлопу.

— Espera! Зачекайте! — гукнув він, женучись за автобусом.

Девідові мокасини ковзали по бруківці, але звична спритність гравця у сквош покинула його; він явно почувався не у своїй тарілці. А мозок ніяк не встигав за ногами. Девід вилаявся, згадавши бармена з його горілкою і часовий зсув, що стався через тривалий переліт із США до Іспанії.

Автобус був старої моделі і, на щастя для Бекера, довго й важко розганявся на першій передачі. Бекер відчув, що ось-ось водій почне перемикати передачу. І зрозумів, що має наздогнати автобус іще до того, як водій перейде на другу.

Подвійна вихлопна труба позаду автобуса кашлянула хмарою густого диму — то водій зробив перегазовку. Бекер відчайдушно пришвидшився, порівнявшись із заднім бампером, він узяв праворуч і побіг паралельно з автобусом. І раптом побачив, що в цьому автобусі, як і в усіх автобусах Севільї, задні двері відчинені — безкоштовний кондиціонер.

Зосередивши погляд на дверному отворі, Бекер не звертав уваги на те, що його ноги вже пеком пекло. Він біг навпроти коліс — величезних, по плече заввишки, що гуділи, і їхнє гудіння щомиті набувало все вищих та вищих ноток. Бекер стрибнув до дверей, але не зміг вхопитися за ручку й мало не впав. Відновивши рівновагу, він припустив іще швидше. Під автобусом клацнуло зчеплення — то водій перед перемиканням перейшов на нейтральну швидкість.

«Він перемикається! Я не встигну!»

Та коли шестерні в коробці передач роз’єдналися, щоб з’єднатися в іншу комбінацію, автобус трохи стишив хід. І цього було достатньо. Бекер кинувся уперед. Двигун газонув саме в ту мить, коли пальці Девіда міцно обхопили дверну ручку. Його плече мало не вискочило із суглоба, коли автобус рвонув і, як катапульта, вкинув його на площадку перед сходами.

Девід Бекер незграбно лежав біля дверей автобуса. За кільканадцять дюймів від його обличчя мелькала бруківка. Девід остаточно протверезів. Ноги й плече сильно боліли. Похитуючись, він підвівся, відновив рівновагу й поволі рушив усередину напівтемного автобуса. У натовпі силуетів за кілька сидінь від нього виднілися три окремі шпичаки волосся:

«Червоний, білий та блакитний! Знайшов!»

Девідову свідомість умить заповнили образи: перстень, літачок «Лірджет-60», що чекав на нього в аеропорту, і, нарешті, Сюзанна.

Коли Бекер порівнявся з дівчиною, міркуючи, як розпочати з нею розмову, автобус проїжджав під вуличним ліхтарем. Обличчя панка на мить освітилося.

І Бекер із жахом витріщився на дівчину. З-під розмазаної по обличчю косметики стирчала густа щетина. То не дівчина, а молодий хлопець. Його верхня губа була проштрикнута срібного запонкою, а на плечах він мав чорну шкіряну куртку, під якою не було сорочки.

— Ти якого біса вирячився? — спитав молодик хрипким голосом із нью-йоркським акцентом.

Відчуваючи нудоту, немов під час вільного падіння, Бекер витріщався на пасажирів, яких був повен автобус. А ті витріщалися на нього. Усі вони були панки. І принаймні половина з них мала червоно-біло-блакитне волосся.

— Siéntate! — заволав водій.

Та Девід був надто приголомшений, щоб почути.

— Siéntate! — іще раз верескнув водій. — Сідайте!

Бекер непевно обернувся й побачив у задньому дзеркалі розлючену пику. Та він явно забарився.