Ден Браун - Цифрова Фортеця

Мало-помалу виття сирен вивело Стретмора зі стану, близького до ступору. Його аналітичні здібності почали пошук хоч якогось виходу із ситуації. І розум неохоче підтвердив те, що підказувало йому серце. Насправді залишався один справжній вихід, одне рішення.

Стретмор опустив погляд на клавіатуру й почав друкувати. Він навіть не завдав собі клопоту повернути монітор, щоб бачити те, що друкує. Його пальці вибивали слова повільно й рішуче.

«Любі друзі, сьогодні я йду з життя...»

Якщо вчинити так, то ніхто навіть не здивується. Не буде зайвих запитань. Не буде звинувачень. Він пояснить усьому світу те, що сталося. Уже багато людей загинуло... але залишилося забрати ще одне життя.

У соборі завжди панує ніч. Теплота дня перетворюється тут на вологу прохолоду. Товсті гранітні стіни заглушують звук автомашин. Навіть величезна кількість свічок у канделябрах не в змозі освітити темний обшир угорі. Скрізь — тіні. І лише одне мозаїчне вікно у вишині. Воно пропускає крізь себе огидність зовнішнього світу й перетворює її на м’які промені червоного та блакитного відтінків.

Севільський собор, як і всі великі собори Європи, збудований у формі хреста. Святилище та олтар розташовані просто над серединною точкою, виходячи вниз, на головну частину храму. Вертикальну частину хреста заповнюють дерев’яні лави; вони простяглися на вражаючу відстань — аж сто тринадцять ярдів від олтаря до основи хреста. Ліворуч та праворуч від олтаря трансепт хреста містить кабінки для сповіді, саркофаги з мощами та додаткові місця для сидіння.

Бекер опинився на довгій лаві приблизно посередині вертикальної частини хреста. Він сидів, міцно затиснутий між парафіянами. Над ним, високо вгорі, на потертому мотузку гойдалося срібне паникадило завбільшки з холодильник, залишаючи в повітрі пасма ладанного диму. А дзвони Гіральди били, не перестаючи, стрясаючи кам’яні брили собору гуркотливими звуковими хвилями низької частоти. Бекер опустив погляд на позолочену стіну поза олтарем. Він мав багато за що дякувати Богу: він дихав. Він жив. І це було справжнє диво.

Поки священик готувався до вступної молитви, Бекер перевірив свій уражений бік. На його сорочці була червона пляма, але кровотеча припинилася. Рана виявилася маленька, більше схожа на поріз, аніж на пробій. Бекер заправив сорочку в брюки і, вигнувши шию, подивився назад. Саме в ту мить двері собору скрипнули, зачиняючись позаду нього. Бекер знав, що за ним женуться, що тепер він потрапив у пастку. Севільський собор мав лише один функціональний вхід; така конструкція поширилася в ті дні, коли церкви використовували як фортеці, як надійний захист від наскоку маврів. Якщо вхід один, то й барикаду для його блокування треба споруджати лише одну. А тепер одиночний вхід відігравав іншу роль: він слугував гарантією того, що кожен турист, який входив у церкву, неодмінно купував квиток.

Позолочені двері двадцять два фути заввишки хряснули й зачинилися. Божий дім перетворився для Бекера на запечатану пастку. Заплющивши очі, він вмостився якомога нижче — сповз по лавці і пригнувся. Девід був єдиним чоловіком у соборі, вдягненим не в чорну одіж.

Звідкись почувся церковний речитатив.

А в тильній частині, тримаючись у тіні, боковим проходом ішов чоловік. Він устиг прослизнути до собору до того, як зачинилися двері. Тепер він усміхнувся сам собі. Полювання ставало захоплююче цікавим. «Бекер десь тут... я це відчуваю...» Він просувався, методично перевіряючи ряд за рядом. А вгорі, над головами, кадило ліниво описувало дугу за дугою. «Гарне місце для того, щоб померти, — подумав Гулогот. — Сподіваюся, що я помру в такому ж гарному місці».

Бекер став навколішки на холодну долівку собору й нагнув голову так, щоб його не було видно. Чоловік, що сидів поруч із ним, поглянув на нього з гнівним осудом — то була абсолютно недоречна поведінка в Божому храмі.

— Enfermo, — вибачився Бекер. — Я захворів.

Бекер знав, що йому не можна висовуватися. Він уже помітив краєм ока знайомий силует, що рухався боковим проходом. «Це він! Він тут!»

Девід знав, що, попри величезну кількість парафіян, він був у соборі легкою мішенню: його куртка хакі яскравим смолоскипом палала в чорному натовпі. Він подумав був зняти її, але біла оксфордська сорочка під курткою була в цьому разі не кращою. І натомість Девід пригнувся ще нижче.

Чоловік біля нього знову невдоволено насупився.

— Turista, — пробурчав він. А потім додав саркастичним тоном: — Llamo un médico? Може, мені лікаря покликати?