Ден Браун - Цифрова Фортеця

А біля підніжжя крутої алеї, невидимий Бекеру, стояв Гулогот і стиха лаявся з досади. Спочатку його відділяла від жертви тільки одна родина. І він був певен, що вона невдовзі піде геть. Та звук дзвону все дрижав і дрижав, відлунюючи в проході й закликаючи інших із їхніх домівок. Он з’явилася ще одна подружня пара, та ще й із дітьми. Парафіяни вітали одне одного, розмовляючи, сміючись і цілуючись — тричі в щоку. А потім з’явилася ще одна група людей — і жертва Гулогота щезла з виду. Закипаючи від люті, убивця кинувся крізь натовп. Він мав будь-що дістатися до Девіда Бекера!

Кілер відчайдушно проштовхувався в кінець алеї. На мить йому здалося, що він загубився в морі тіл — піджаки й краватки, чорні плаття, мереживні накидки на жіночих плечах. Здавалося, вони не помічають присутності Гулогота: невимушено ступаючи, переминаючись і рухаючись в унісон, як одне ціле, вони заступали йому дорогу. Нарешті продершись крізь натовп, Гулогот кинувся з пістолетом напоготові до глухого кута алеї. А коли добіг, то видав приглушений, якийсь нелюдський вереск: Девіда Бекера й слід прохолов.

А Девід тим часом продирався крізь натовп у протилежному напрямі — спотикаючись та обходячи парафіян. «Іди разом із натовпом, — подумав він. — Вони ж знають, де вихід». На перехресті він різко повернув праворуч, і алея розширилася. Повсюди розчинялися двері, і на вулицю висипали люди. Передзвін лунав усе ближче.

Рана у Девіда й досі боліла, але він відчув, що кровотеча припинилася. Він кинувся вперед. Десь позаду, швидко долаючи відстань, до нього наближався чоловік із пістолетом.

Вивертаючись між групами парафіян, Бекер намагався не вистромляти голову. Він відчув, що йти лишилося недовго. Натовп став щільнішим. Алея розширилася. Це вже не була притока, це була головна ріка. Звернувши за ріг, Бекер побачив його: перед ним вивищувався собор, а поруч — вежа Гіральда.

Дзвони оглушливо бовкали, і високі стіни майдану немов ловили їхнє відлуння. На площу стікався натовп. Усі в чорному, усі проштовхувалися до широко роззявлених дверей севільського собору. Бекер спробував пробитися до проходу Матеуса Заїки, але не зміг, бо потрапив у пастку. Він був пліч-о-пліч, нога до ноги затиснутий у натовпі; люди, штовхаючись, поволі наближалися до входу. Іспанці завжди мали інакше, аж надто буквальне поняття близькості, аніж решта народів. Бекера затиснуло між двома огрядними жіночками, які, заплющивши очі, немов дрейфували в натовпі. Вони бурмотіли молитви й перебирали пальцями чотки.

Коли натовп наблизився до велетенської кам’яної споруди, Бекер знову спробував вирватися, але людська течія тут була ще сильнішою. Усміхнені від радісного передчуття обличчя, штовханина та човгання ногами, бурмотіння молитов із заплющеними очима. Девід занурився в натовп і намірився проштовхатися проти течії, проти напрямку руху радісних і збуджених парафіян. Та то було марно — те саме, що плисти проти течії в широкій та глибокій річці. Він обернувся. Перед ним забовваніли двері собору — як вхід до святкового атракціону, на який йому зовсім не хотілося потрапити. Раптом Девід Бекер усвідомив, що заходить до церкви.

А сирени в шифровідділі завивали. Стретмор гадки не мав, як давно пішла Сюзанна. Він сидів сам-один у сутінках, а монотонне гудіння «Транскоду» наче гукало його: «Мусиш перемогти... Мусиш перемогти...»

«Так, — подумав Стретмор. — Мушу перемогти, але чи варто жити й перемагати, коли втрачена честь? Та я краще помру, аніж жити під тінню ганьби».

А на нього чекала невідворотна ганьба. Бо він приховував інформацію від директора. Він послав вірус до одного з найзахищеніших і найбезпечніших комп’ютерів країни. Не було жодного сумніву, що з нього сім шкур спустять. Він мав патріотичні наміри, але все пішло не так, як він запланував. Трапилася смерть і зрада. Попереду — суди, звинувачення та обурення широкого загалу. Він так багато років служив своїй країні чесно та сумлінно, що не міг дозволити такого плачевного кінця.

«Я — переможець», — подумав він.

«Ти — брехун», — відповів йому внутрішній голос.

І то була правда. Він брехав. Були люди, з якими він повівся нечесно. І Сюзанна Флетчер — одна з них. Він так багато не сказав їй — а тепер страшенно соромився того несказаного. Роками вона була його ілюзією, живою фантазією. Вона снилася йому ночами; уві сні він вигукував її ім’я. Він нічого не міг із собою вдіяти. Ніколи не зустрічав він таких розумних та гарних жінок, як вона. Його дружина намагалася бути терплячою, та коли нарешті зустріла Сюзанну, відразу ж втратила надію. Бев Стретмор ніколи не винуватила свого чоловіка за його почуття. Вона дуже довго терпіла свій біль, та недавно їй терпець урвався. Вона сказала чоловіку, що хоче розірвати їхній шлюб, бо не хоче довіку залишатися тінню іншої жінки.