Ден Браун - Інферно

Марта не могла збагнути, чому чоловік із такою поважною репутацією у своїй професії, як Роберт Ленґдон, так нахабно обдурив її, скориставшись її фаховою ввічливістю, і викрав безцінний експонат.

«А йому в цьому допомагав Іґнаціо Бусоні! Це просто в голові не вкладається!»

Маючи намір висловити Іґнаціо все, що накипіло в неї в душі, Марта видобула з кишені мобільник і набрала номер офісу Дуоміно, який розташовувався за кілька кварталів від музею собору Дуомо.

На лінії пролунав лише один гудок.

— Ufficio di Ignazio Busoni, — відповів знайомий жіночий голос.

Марта мала дружні стосунки із секретаркою Іґнаціо, але тепер була не в гуморі розпочинати з нею пустопорожні жіночі теревені.

— Eugenia, sono Marta. Devo parlare con Ignazio. (Еудженіє, це Марта. Я маю поговорити з Іґнаціо.)

По той бік лінії запала дивна тиша, а потім секретарка несподівано вибухнула істеричними риданнями.

— Cosa succede? (Що сталося?) — настійливо спитала Марта.

Еудженія розповіла Марті, ковтаючи сльози, що вона щойно прибула до офісу й дізналася, що минулої ночі на алеї біля собору в Іґнаціо стався серцевий напад. Була вже дванадцята ночі, коли він зателефонував до «швидкої», але лікарі запізнилися. Бусоні помер.

Марта відчула, як ноги її підкосилися, і вона мало не впала. Зранку вона чула новину, що минулої ночі помер якийсь міський чиновник, чиє ім’я не називали, але й припустити не могла, що то був Іґнаціо.

— Послухай мене, Еудженіє. — І Марта, намагаючись зберігати спокій, швидко розповіла про те, що тільки-но бачила на відеокамерах стеження в палаці: Іґнаціо та Роберт Ленґдон, якого тримають під прицілом охоронці, викрали посмертну маску Данте.

Марта чекала від Будженії якої завгодно реакції, та аж ніяк не того, що почула.

— Roberto Langdon!? — скрикнула Еудженія. — Sei con Langdon ora?! (Ти з Ленґдоном?)

Схоже, Еудженія не зрозуміла, про що йшлося.

— Так, але ж маска...

— Devo parlare con lui! (Я маю з ним поговорити!) — вигукнула Еудженія.

А в кімнаті охорони Ленґдон, сидячи під прицілом двох сторожів, відчував, як гупання в його голові посилюється. Двері рвучко розчинилася, і в кімнаті з’явилася Марта Альварес.

Крізь відчинені двері Ленґдон почув далеко надворі лиховісне дзижчання безпілотника, яке супроводжувалося завиванням поліцейських сирен. «Вони дізналися, де ми».

— È arrivata la polizia (Прибула поліція), — повідомила Марта охоронцям і послала одного з них зустріти представників влади і провести їх до музею. Другий охоронець залишився в кімнаті, і ствол його пістолета й досі був націлений на Ленґдона.

На його превеликий, подив, Марта простягнула професору мобільний телефон.

— Дехто хоче з вами поговорити, — сказала вона дещо дивним тоном. — Вам треба вийти з кімнати, щоби мати надійний зв’язок.

Група перекочувала з душної кімнати відеоконтролю до сусідньої галереї, де крізь великі вікна, з яких розгортався приголомшливий вид на п’яца дела Синьйорія, лилося сонячне світло. Хоча він і досі був під прицілом, Ленґдон відчув помітне полегшення, коли полишив замкнений простір.

Марта жестом підізвала його до вікна й подала телефон.

Ленґдон нерішуче взяв його й приклав до вуха.

— Роберт Ленґдон слухає.

— Пане, — звернулася до нього жінка ламаною англійською із сильним акцентом. — Я Еудженія Антонуччі, секретарка Іґнаціо Бусоні. Ви і я... Ми з вами зустрітися вчора вночі, коли ви прибувати до нашого офісу.

Ленґдон не пам’ятав нічого.

— Так?

— Мені дуже шкода казати вам це, але Іґнаціо... він померти від серця вчора вночі...

Ленґдон міцно стиснув телефон. «Іґнаціо Бусоні помер?!»

А жінка вже плакала, і голос її був сповнений суму.

— Іґнаціо дзвонити мені перед померти. Залишити мені повідомлення й казати, щоби ви його неодмінно почути. Я вам його прокрутити.

Ленґдон почув якесь шерехтіння, і за кілька секунд у його вухах зазвучав голос Іґнаціо Бусоні.

«Еудженіє, — сказав чоловік, важко дихаючи і явно долаючи біль. — Будь ласка, зроби так, щоби це повідомлення почув Роберт Ленґдон. Я потрапив у біду. Не думаю, що мені вдасться добратися до офісу. — Іґнаціо застогнав і надовго замовк. А коли знову заговорив, то голос його вже був слабшим. — Роберте, сподіваюсь, тобі вдалося врятуватися. Вони й досі переслідують мене... і я... мені дуже зле. Я намагаюсь викликати лікаря, але... — Знову настала довга пауза, схоже, Дуоміно збирав останні сили, а потім знову почувся його голос: — Слухай мене уважно, Роберте. Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися. Парадіз, двадцять п’ять. — Іґнаціо надовго замовк, а потім насилу вимовив: — Нехай тобі Бог помагає».