Ден Браун - Інферно

Уперше я почула про Цобріста кілька років тому, — пояснила Сієнна, — коли він зробив низку дуже суперечливих заяв у засобах масової інформації про неконтрольоване зростання населення Землі. — Вона зробила паузу, і її обличчя спохмурніло. — Цобріст є прихильником формули апокаліптичного перенаселення.

— Перепрошую?

— Загалом це математичне відображення того, що населення Землі зростає, люди живуть довше, а природні ресурси виснажуються. Ця формула пророкує, що нинішня тенденція зростання народонаселення не матиме іншого результату, окрім апокаліптичного краху суспільства. Цобріст зробив публічний прогноз, що людство не переживе наступного сторіччя... якщо не трапиться якогось катаклізму, супроводжуваного масовою загибеллю людей. — Сієнна тяжко зітхнула й зустрілася поглядом із Ленґдоном. — У пресі навіть цитували його висловлювання, що «найліпша подія, яка коли-небудь траплялася у Європі, — це епідемія чуми».

Ленґдон приголомшено поглянув на неї. Волосся на його потилиці стало сторч, коли перед його очима знову постала маска чуми. Увесь сьогоднішній ранок він боровся зі здогадкою про те, що всі його поточні негаразди якось пов’язані з цією смертельною хворобою, але цю здогадку було все важче спростувати.

Те, що Бертран Цобріст змалював Чорну Смерть як найкращу подію в Європі за всі часи, було, звісно, жахливим блюзнірством, однак Ленґдон знав, що багато істориків свідчили про довготермінові соціально-економічні вигоди масової загибелі людей, яка сталася в Європі в чотирнадцятому сторіччі. До приходу чуми перенаселеність, голод та економічні труднощі спричинили «темну добу». Несподіваний удар чуми, попри її жахливі наслідки, фактично «прорідив» людське стадо й створив надлишок харчів і чимало можливостей. Власне, цей чинник, на думку багатьох істориків, став головним каталізатором доби Відродження.

Ленґдон пригадав символ біонебезпеки на рурці, де містилася видозмінена мапа Дантового пекла, і його вразила моторошна думка: той химерний маленький проектор хтось створив, і Бертран Цобріст, біохімік і фанатичний прихильник Данте, здавався найбільш логічною кандидатурою на роль його творця.

Засновник напряму генної інженерії зародкових клітин.

Ленґдон відчув, як фрагменти загадки-мозаїки складаються докупи. На жаль, картина, яка в результаті цього вимальовувалася, була ще моторошнішою.

— Прокрутіть цю частину в пришвидшеному темпі, — наказала Марта сторожу, наче бажала якомога швидше проскочити той епізод, де Ленґдон та Іґнаціо Бусоні роздивляються маску, і дізнатися, хто прокрався до музею й поцупив її.

Сторож натиснув кнопку «прокрутка вперед», і цифри часу на екрані швидко замелькали.

Три хвилини... шість хвилин... вісім хвилин.

А Марта, що на екрані, стояла позаду чоловіків, переминаючись із ноги на ногу і дедалі частіше поглядаючи на свого годинника.

— Вибачте, що ми так довго розмовляли, — сказав Ленґдон. — Ви почувалися тоді явно некомфортно.

— Та я сама винувата, — відказала Марта. — Ви обидва наполягали, щоби я пішла додому, а охоронці випустили б вас пізніше, але мені здавалося, що це буде неввічливо з мого боку.

Раптом Марта щезла з екрана. Охоронець уповільнив швидкість перегляду до звичайної.

— Усе нормально, — прокоментувала Марта. — Я пригадую, що пішла до туалету.

Охоронець кивнув і знову простягнув руку до кнопки швидкого перемотування, але не встиг він її натиснути, як Марта зненацька схопила його за руку.

— Aspetti!

Вона схилила голову набік і спантеличено поглянула на монітор.

Ленґдон також помітив те, що помітила вона.

«Що це таке, чорт забирай?»

Ленґдон (той, що був на екрані) засунув руку до кишені твідового піджака й витягнув хірургічні рукавички, які відразу ж надів. Дуоміно став позаду Ленґдона і вдивлявся в коридор, куди щойно попленталася Марта, щоб сходити до туалету. За кілька секунд товстун кивнув Ленґдону — продовжуй, мовляв, перешкод немає.

«Що ж ми в біса робимо, га?»

Ленґдон побачив на екрані, як його рука в хірургічній рукавичці торкнулася краю дверцят шафки... а потім легенько потягнула їх на себе, аж поки старовинна завіса не зрушила з місця. Дверцята повільно розчинилися... і всередині стало видно посмертну маску.

Марта Альварес аж задихнулася від жаху й затулила руками обличчя.

Нажаханий не менше за Марту, Ленґдон, не вірячи очам своїм, дивився, як сам потягнувся до шафки, обережно взяв посмертну маску Данте обома руками, витягнув її назовні й підняв.