Ден Браун - Інферно

«Невже моя кар’єра й справді скінчиться отак жалюгідно? — подумала вона, і досі не в змозі цілком усвідомити той факт, що її дванадцятирічна служба в Консорціумі перервалася через низку випадкових провалів. Цілий рік вона пильно оберігала зеленоокого клієнта й забезпечувала його потреби. «Я не винувата в тому, що він вистрибнув із вежі й розбився... однак я маю таке враження, що полетіла тоді вниз разом із ним».

Її єдиний шанс на реабілітацію полягав у тому, що вона мала перехитрити й випередити Брюдера... але Ваєнта від початку знала, що на це піде досить багато часу.

«Я мала свій шанс учора вночі, але не скористалася ним».

Коли Ваєнта неохоче поверталася до свого мотоцикла, вона раптом почула далеке... і знайоме дзижчання.

Жінка спантеличено поглянула вгору. На її превеликий подив, безпілотник знову піднявся в повітря, цього разу — біля найвіддаленішого краю Палацо Пітті. Ваєнта дивилася, як вертольотик безпорадно намотує кола над палацом.

Повторне використання безпілотника могло означати лише одне: «Вони й досі не схопили Ленґдона! Куди ж він у біса подівся?»

Пронизливе дзижчання вгорі знову висмикнуло доктора Елізабет Сінскі з напівзабуття.

«Знову безпілотник? А я гадала, що...»

Жінка завовтузилася на задньому кріслі мікроавтобуса, де біля неї сидів той самий молодий агент. Вона знову заплющила очі, борючись із болем та нудотою. Утім, головним чином їй доводилося боротися зі страхом.

Час спливає.

Навіть попри те, що її супротивник вистрибнув і розбився на смерть, вона й досі бачила у своїх снах силует, який читав їй нотації в темряві конференц-залу Ради з іноземних стосунків.

«Украй важливо, щоби хтось вдався до рішучих дій, — заявив він, блиснувши зеленими очима. — Якщо не ми, то хто? І якщо не тепер, то коли?»

Тепер Елізабет розуміла, що мусила зупинити його ще тоді, коли мала такий шанс. Ніколи не пробачить вона собі того, що вихором вилетіла зі штаб-квартири Ради й скаженіла від люті на задньому сидінні лімузина, який віз її через Мангеттен до Міжнародного аеропорту імені Дж. Ф. Кеннеді. Палаючи бажанням якомога швидше дізнатися, що то в біса за маніяк, Елізабет витягнула свій мобільний і придивилася до його знімка, який їй вдалося зробити несподівано для нього.

Побачивши те фото, вона аж охнула. Добра новина полягала в тому, що цього чоловіка буде дуже легко вистежити, а погана в тому, що він був генієм у своїй царині і міг перетворитися на вкрай небезпечну особу, якби захотів.

«Ніщо не є неймовірно творчим... і так само неймовірно руйнівним, як талановитий розум, що поставив собі мету».

За півгодини, упродовж яких Елізабет добиралася до аеропорту, вона встигла зв’язатися з підлеглими й занести цю особу до списку потенційних біологічних терористів у кожній із відповідних світових організацій: ЦРУ, Центрі з контролю захворюваності, Європейському центрі профілактики й контролю хвороб та всіх їхніх філіях у всьому світі.

«Це все, що я можу зробити, поки не повернуся до Женеви», — подумала вона тоді.

Відчуваючи втому, Елізабет понесла несесер на перевірку й подала службовці паспорт і квиток.

— Ой, пані Сінскі, — усміхнулася до неї службовиця. — Тут один приємний джентльмен залишив вам повідомлення.

— Перепрошую? — Елізабет знала, що ніхто не мав доступу до її польотної інформації.

— Високий такий, — пояснила службовка. — Зеленоокий.

Елізабет аж сумку з рук випустила.

«Невже він тут? Звідки він узявся?» Вона різко крутнулася, вдивляючись в обличчя позаду себе.

— Він уже пішов, — сказала службовка, — але хотів, щоби ми передали вам ось це. — Із цими словами вона дала їй складений офіційний бланк.

Тремтячими руками Елізабет розгорнула аркуш і прочитала написане від руки послання.

То була відома цитата з Данте Аліґ’єрі.

Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи.

Марта Альварес стомлено поглянула на круті сходи, що вели від Залу п’ятисот до музею на другому поверсі.

« Posso farcela (Мені це до снаги)», — сказала вона собі.

Як адміністратор із мистецтва й культури в Палацо Веккіо, Марта піднімалася цими сходами незчисленну кількість разів, але тепер, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності, сходження давалося значно важче.

— Марто, а ви певні, що ми не хочемо скористатися ліфтом? — стурбовано спитав її Ленґдон і кивнув на маленький службовий ліфт неподалік, який у музеї встановили для осіб із фізичними вадами.