Ден Браун - Інферно

Людство, якщо його не стримувати, поводиться, як ракова пухлина.

Якщо його не стримувати.

Нолтону цей вислів не сподобався.

Повагавшись, він натиснув на кнопку, знову запускаючи відео.

І приглушений голос зазвучав знову.

Якщо не робити нічого, це означатиме прискорення настання Дантового пекла... перенаселення й голоду... настання безладдя великого Гріха.

Тому я вдався до рішучих кроків.

Дехто відсахнеться, нажаханий, але за порятунок треба платити.

Одного дня світ усвідомить і поцінує красу моєї пожертви.

Бо я — ваше спасіння.

Я — Привид.

Я — брама до постлюдської доби.

Палацо Веккіо подібний на гігантську шахову фігуру. Ця масивна, схожа на грака споруда з міцним квадратним фасадом і рустованими прямокутниками стінами з бійницями своїм вдалим розташуванням захищає південно-східний край п’яца дела Синьйорія.

Незвична самотня вежа цієї будівлі, що стримить із центра квадратної фортеці, утворює на міському обрії вельми своєрідний профіль, який став невід’ємним символом Флоренції.

Зведена як майбутня резиденція італійського уряду, ця споруда пропонує гостям приголомшливий і лячнуватий набір чоловічих статуй. Мускулистий Нептун скульптора Амманаті стоїть голий на чотирьох морських конях, уособлюючи панування Флоренції на морі. На вході до палацу стоїть копія «Давида» Мікеланджело — напевне, найпопулярніша у світі статуя оголеного чоловіка. До Давида тут приєдналися Геракл і Как — іще двоє велетенських голих чоловіків, які в компанії з легіоном Нептунових сатирів доводять майже до десятка кількість оголених пенісів, що вітають гостей палацу.

Зазвичай, коли Ленґдон відвідував Палацо Веккіо, то його подорожі починалися тут, на п’яца дела Синьйорія. Попри надмірну кількість фалосів, вона завжди була одним із найпопулярніших майданів у Європі. Жодну подорож до цього майдану не можна вважати повною без філіжанки еспресо в кафе «Рівіоре», без милування левами Медичі н лоджії Ланці — скульптурній галереї, розташованій на майдані просто неба.

Однак сьогодні Ленґдон і його супутниця мали потрапити до Палацо Веккіо через коридор Базарі, як це робили свого часу герцоги з династії Медичі: оминути знамениту галерею Уффіці, а потім рушити коридором, який зміївся над мостами й дорогами, повз будівлі, ведучи прямісінько до центру старого палацу. Наразі вони не чули за собою кроків переслідувачів, але Ленґдон прагнув якомога швидше полишити коридор.

«Ось ми й прийшли, — збагнув Ленґдон, оглядаючи перед собою важкі дубові двері. — Це вхід до Палацо Веккіо».

Двері, попри міцний запірний механізм, були оснащені горизонтальним штовхальним брусом, який забезпечував можливість термінового виходу на випадок надзвичайних ситуацій, але водночас блокував вхід до коридору з протилежного боку всім, хто не мав картки-ключа.

Ленґдон приклав вухо до дверей і прислухався. Не почувши по той бік нічого, він вперся руками в брус і легенько штовхнув його.

Замок клацнув.

Важкі двері скрипнули, прочинившись на кілька дюймів, і Ленґдон визирнув у світ поза ними. Невеличка ніша. Нікого. Тиша.

Ледь чутно зітхнувши з полегшенням, Ленґдон пройшов у двері й махнув Сієнні рукою йти слідком за ним.

Нам це вдалося!

Стоячи в ніші десь у центрі палацу, Ленґдон зачекав кілька секунд, намагаючись зорієнтуватися. Перед собою він побачив довгий коридор, що тягнувся перпендикулярно до ніші. Ліворуч, на відстані, у коридорі лунали голоси, радісні й спокійні. Палацо Веккіо, як і будівля Капітолію в Сполучених Штатах, була й туристичним об’єктом, і державною установою. Тому о такій ранній годині це могли бути голоси держслужбовців, які шумливо пересувалися між офісами, готуючись до робочого дня.

Ленґдон із Сієнною потихеньку підійшли до коридору й крадькома зазирнули в нього. І справді в кінці коридору виднівся атріум, у якому з десятеро держслужбовців сьорбали каву і жваво теревенили перед роботою.

— Ти сказав, що ота фреска Базарі розташована в Залі п’ятисот? — пошепки спитала Сієнна.

Ленґдон кивнув і показав через залюднений атріум на портик, видимий у кам’яний прохід.

— На жаль, доведеться йти повз отой атріум.

— А ти впевнений?

Ленґдон кивнув.

— Ми ніяк не зможемо потрапити туди непоміченими.

— Ті люди — державні службовці. Ми їм нецікаві. Просто треба йти, наче ми тут працюємо.

Сієнна простягнула руку й легенько розгладила костюм Ленґдона та поправила його комірець.