Ден Браун - Інферно

— Напала на вас?

— Так, коли увійшли військові, я хотів був гукнути їм, щоб вони знали, де її шукати, але вона, напевне, інтуїтивно відчула, що я зібрався зробити. І вдарила мене основою долоні прямо в груди.

— Що?!

— Я навіть не второпав спочатку, що мене вдарило. То був якийсь спеціальний бійцівський прийом. Через те, що я вже мав великий синець, біль був страшний. Лише через п’ять хвилин я зміг перевести дух. А Сієнна затягнула вас на другий поверх, перш ніж свідки встигли розповісти, що насправді сталося.

Отетерілий Ленґдон враз пригадав літню італійку, яка закричала на Сієнну: «L’hai colpito al petto!» — й енергійно тицьнула кулаком у власні груди.

«Не можна! — відповіла Сієнна. — Від штучного дихання він помре! Ви лишень погляньте на його груди!»

У хаосі, що вибухнув тоді довкола, Ленґдон на це навіть уваги не звернув.

Ферріс болісно всміхнувся.

— Як ви вже, мабуть, чули, Сієнна Брукс — вельми кмітлива особа.

Ленґдон кивнув. «Не лише чув, але й бачив».

— Люди Сінскі привезли мене назад на яхту й зробили перев’язку. А Начальник наказав летіти разом із вами для надання необхідної інформаційної допомоги, бо ви — не єдиний, хто провів сьогодні багато часу із Сієнною Брукс.

Ленґдон кивнув, вдивляючись у висип на шкірі Ферріса.

— А що з вашим обличчям? — спитав він. — А синець на ваших грудях? Це часом...

— ...часом не чума? — Ферріс розсміявся й похитав головою. — Не знаю, чи вам уже сказали, але насправді мені довелося сьогодні грати роль лікаря двічі.

— Перепрошую?

— Коли я з’явився сьогодні в баптистерії, ви сказали, що моя зовнішність вам невиразно знайома.

— Так. Невиразно. Здебільшого ваші очі. Ви тоді сказали, що це через те, що ми вже бачилися в Кембриджі, коли ви прибули туди мене наймати... — Ленґдон зробив паузу. — Але тепер я знаю, що це неправда, тому...

— Я здався вам трохи знайомим, бо ми вже зустрічалися. Але не в Кембриджі.

Чоловік помацав поглядом очі Ленґдона — може, він сам згадає?

— Фактично я був першою людиною, яку ви побачили, прокинувшись сьогодні вранці в шпиталі.

Ленґдон уявив собі маленьку й похмуру шпитальну кімнату. У нього паморочилося в голові й двоїлося в очах, тому він був абсолютно впевнений, що першою людиною, яку він побачив, коли прокинувся, був блідий немолодий лікар із кущастими бровами та обвислою сивуватою бородою, який розмовляв лише італійською.

— Ні, — сказав Ленґдон. — Лікар Марконі був першою людиною, яку я побачив, коли...

— Scusi, professore, — перервав його Ферріс із бездоганною італійською вимовою. — Ma non si ricorda di me? (Невже ви мене не пам’ятаєте?) — Ферріс зігнувся, як старий, розгладив уявні кущасті брови й розрівняв неіснуючу сиву бороду. — Sono il dottor Marconi. (Це ж я, лікар Марконі.)

Ленґдон аж рота роззявив.

— Лікар Марконі... це були ви?

— Саме тому мої очі й здалися вам знайомими. Мені ніколи не доводилося вдягати фальшиву бороду та брови, і, на жаль, я й не здогадувався, доки не стало запізно, що маю сильну алергію на спеціальну речовину — латексний театральний клей, після якого мою шкіру пеком пекло, немов її обчухрали. Не сумніваюся, що ви перелякалися, побачивши мене... особливо зважаючи на те, що вже були на сторожі, побоюючись потенційної чуми.

Ленґдон втратив дар мови і тільки отетеріло витріщався на співрозмовника, тепер пригадуючи, як лікар Марконі безперервно чухав бороду, аж поки не впав на підлогу після пострілу Ваєнти, стікаючи кров’ю.

— Ситуація погіршилася ще й тим, — продовжив Ферріс, показуючи на бинти на грудях, — що моя петарда змістилася, коли операція почалася. Я не зміг повернути її вчасно на місце, і тому вона вибухнула під кутом, зламавши мені ребро й залишивши великий синець. Мені цілий день було важко дихати.

«А я був подумав, що в нього чума».

Чоловік глибоко вдихнув і поморщився від болю.

— Краще піду сяду, — сказав він. Віддаляючись, чоловік кивнув Ленґдону за спину. — Схоже, у вас новий співрозмовник.

Ленґдон обернувся й побачив доктора Сінскі, яка енергійною ходою наближалася до кабіни, і її сріблясте волосся елегантно погойдувалося в такт крокам.

— Осьде ви, професоре!

Директор ВООЗ мала виснажений вигляд, однак, як це не дивно, Ленґдон помітив у її очах мерехтливий вогник нової надії. «Не інакше, як вона щось знайшла».

— Вибачте, що покинула вас, — сказала Сінскі, підходячи до Ленґдона. — Ми координували наші дії й робили деякі дослідження. — Вона кивнула на відчинені двері пілотської кабіни. — Бачу, ви насолоджуєтеся сонячним світлом?