Ден Браун - Інферно

Не кажучи ні слова, професор покинув Начальника й пішов до носової частини літака. Дверцята до пілотської кабіни були відчинені, і природне світло, яке струменіло крізь них, вабило його, наче маяк. Стоячи в одвірку пілотської кабіни, Ленґдон підставив обличчя під теплий сонячний промінь. Широченний простір, що виднівся попереду, став для нього як манна небесна. Чисте блакитне небо було таким спокійним... таким незмінним.

«Нічого незмінного немає», — нагадав собі Ленґдон, і досі насилу уявляючи потенційні наслідки катастрофи, яка їм загрожувала.

— Професоре? — спитав поруч тихий голос, і він обернувся.

І відразу ж перелякано позадкував. Перед ним стояв не хто інший, як лікар Ферріс. Ленґдон востаннє бачив його тоді, коли цей чоловік звивався на долівці базиліки Сан-Марко, судомно хапаючи ротом повітря. І ось він тут, у літаку, стоїть собі у бейсболці, прихилившись до перегородки. Його обличчя, змащене лосьйоном від сонячних опіків, має блідорожевий колір. Груди і торс перетягнуті бинтами, а дихання поверхневе. Якщо Ферріс справді хворий на чуму, то ця обставина чомусь абсолютно нікого не хвилювала. Ніхто не переймався тим, що він може поширити інфекцію.

— Ви... живі? — спитав Ленґдон, ошелешено витріщившись на Ферріса.

Той втомлено кивнув.

— Більш-менш живий. — Його поведінка різко змінилася, він поводився тепер більш невимушено й розслаблено.

— Але ж я гадав... — почав був Ленґдон та враз замовк. — Утім, я вже не знаю, що й думати.

Ферріс співчутливо всміхнувся йому.

— Вам довелося почути сьогодні багато брехні. Тому я подумав, що слід скористатися нагодою й вибачитися. Як ви вже, мабуть, здогадалися, я не працюю на ВООЗ і не їздив наймати вас до Кембриджа.

Ленґдон кивнув, уже надто втомлений, аби чомусь дивуватися.

— Ви, напевне, працюєте на Начальника.

— Так. Він послав мене надати вам із Сієнною термінову практичну допомогу... щоб ви могли втекти від спецгрупи.

Тоді мушу визнати, що ви добре впоралися зі своїм завданням, — сказав Ленґдон, пригадавши, як Ферріс заявився до баптистерію, переконав Ленґдона, що працює на ВООЗ, а потім допоміг йому та Сієнні втекти з Флоренції від вояків спецгрупи Сінскі. — Підозрюю, що ви й не лікар.

Чоловік похитав головою.

— Ні, але грав сьогодні саме цю роль. Моє завдання полягало в тім, щоб допомагати підтримувати вашу ілюзію, аби ви змогли якомога скоріше вирахувати, куди показує той проектор. Начальник вирішив будь-що знайти витвір Цобріста, щоб захистити його від Сінскі та її людей.

— І ви не знали, що це чума? — спитав Ленґдон, і досі занепокоєний химерним висипом на шкірі Ферріса та внутрішнім крововиливом.

— Звісно, що ні! Коли ви заговорили про чуму, я подумав, що то просто історія, яку вигадала Сієнна, аби ви мали мотивацію до дії. Тому я й підіграв. Я посадив нас всіх на потяг до Венеції... а потім... потім усе раптово змінилося.

— Як же ж так?

— Начальник подивився химерне відео, яке зняв Цобріст.

«Ще б пак!» — подумав Ленґдон.

— Подивився — і зрозумів, що Цобріст — безумець.

— Саме так. Начальник раптом зрозумів, у яку халепу влип Консорціум, і вжахнувся. Він негайно зажадав розмови з людиною, яка знала Цобріста найкраще, — із FS-2080, — щоб пересвідчитися, чи знає вона, що насправді витворив Цобріст.

— FS-2080?

— Вибачте, Сієнна Брукс. Саме такий код вона вибрала для цієї операції. Вочевидь, вона затята трансгуманістка. А Начальник не мав іншої змоги зв’язатися із Сієнною, окрім як через мене.

— Телефонний дзвінок у потязі, — пригадав Ленґдон. — Ваша хвора матір.

Так, та я не міг прийняти дзвінок від Начальника перед вами, тому й вийшов. Начальник розповів мені про відео, і мене охопив жах. Він сподівався, що Цобріст обдурив Сієнну, як і його самого, та коли я розповів Начальнику, що ви із Сієнною часто ведете розмови про чуму, а Сієнна навіть не збирається скасовувати своє завдання, він збагнув, що вона — спільниця Цобріста. Тому Сієнна враз перетворилася на мого супротивника. Начальник наказав тримати його в курсі стосовно вашого місцезнаходження у Венеції... і сказав, що висилає групу для її затримання. Агент Брюдер та його люди мало не схопили Сієнну в базиліці Сан-Марко... але їй вдалося втекти.

Ленґдон безтямно втупився в долівку, і досі добре пам’ятаючи гарні карі очі Сієнни, коли вона поглянула на нього перед тим, як втекти.

«Вибач, Роберте. Вибач за все».

— Вона — дужа й лиха, — сказав чоловік. — Ви, мабуть, не помітили, як вона напала на мене в базиліці?