Наталка Шевченко - Бранці мороку

— З Росії?

— Авжеж. Тепер з цього приводу чекаю на чергову розгромну статтю в «Літературці». Наші ура-патріоти вже збирають шпильки та каміння — те, що я заробляю творчістю гроші, зробило мене парією. Ну й дідько з ними. Я отримала чотири тисячі.

— Баксів?

— Та вже ж не рублів. І навіть не гривень. Якщо ще врахувати наші заощадження... Одним словом, на будиночок без надмірностей і подалі від Києва вистачить із головою... А я саме чимдалі й хочу... Михасю, — я благально зазирнула йому в обличчя, — ми ж завжди про це мріяли.

— Ти мріяла, — він усміхнувся, коротко і вимучено. — А я просто йшов у тебе на повідку.

— То піди ще раз. Обіцяю, це востаннє.

— Я тобі не вірю.

— І правильно робиш, але...

— Мені цього бракуватиме.

— Чого? Остапа-манкурта? Чи вогнів великого міста? І що вони тобі дали? Що доброго принесло тобі це місто? Воно використало тебе! Заковтнуло, пережувало і виплюнуло.

— Але я відчував себе потрібним. І я був тут щасливим.

— Так. І ще будеш. Я ж не кажу «назавжди». Поживемо якийсь рік у тиші, самі — тільки ти і я. Хтозна, може, тобі й сподобається. Якщо ж ні — сюди ми зможемо повернутися у будь-який час. Коли скажеш. І ти почнеш усе спочатку.

— А ти?

Я знизала плечима.

— Писати я можу де завгодно.

— Ти ніколи не любила це місто, правда ж, Лі?

— Правда. Зате я люблю тебе.

Михайло нахилився і міцно обійняв мене.

— Я плюнув Остапу в пику, — повідомив він. І я розплакалась.

— А він утерся і пішов у відділ кадрів? — припустила я крізь сльози.

— Ні. Пішов, не утираючись. Ти маєш рацію, Аліно — нам треба відпочити. Від усього. Трохи прийти до тями. Хочу відновити ясність думок, бо зараз усе наче в тумані. Ми переїдемо, куди забажаєш. Хоч на край світу.

— Ні, — я схлипнула і майже відразу ж усміхнулася. — Є хороші місця й дещо ближче.

— Он він, той дім, — Альберт тицьнув товстим пальцем у лобове скло, звертаючи мою увагу на щось між деревами. Я подивився. Між стовбурів ялин і беріз дійсно помітив фарбовану золотими смугами сонця цегляну стіну й два темні прямокутники вікон на ній. Принаймні здалеку будівля виглядала досить пристойно, і це втішало, бо після названої Альбертом ціни, що видалася мені підозріло низькою, я очікував побачити хіба що добре збережену мазанку зі зручностями.

— Майже дісталися, — він підморгнув мені й загасив цигарку в затрамбованій фільтрами попільничці. Я нарешті почав відчувати солодке повітря цього дрімучого змішаного лісу.

— Кажеш, найближчі сусіди... — спитав я, не відриваючи погляду від будинку. Під’їзна доріжка, що півколом обгинала обгороджену заіржавілою рабицею ділянку, давала змогу роздивитися половину фасаду, і те, що я бачив, почало мені подобатися. Тепер уже і я відчув той ентузіазм, із яким Аліна примусила мене розпочати пошуки нашої нової резиденції з мого знайомого приватного ріелтера. Навіть з вікна машини я бачив, що будинок добротний. І виглядав він явно дорожчим за вісім тисяч американських грошей.

— За кілометр звідси, — відповів Альберт, вивертаючи кермо. — У тому хуторці з кількох хат, через який ми щойно проїхали. Отже, з сусідами у вас точно проблем не буде, гарантую.

— Це тішить, — пробурмотів я.

Ми під’їхали до будинку, й Альберт заглушив свій «сітроен» між його стіною й присипаним товстим шаром гілля і листя цегляним гаражем.

Краєм ока я помітив якийсь виблиск позаду, озирнувся і здивовано звів брови.

— Тут ще й озеро є?

— А хіба я не сказав? — Альберт пожував товстими губами. — Старішаю... Ну, тепер ти принаймні бачиш, що я нічого не прибрехав. Навіть навпаки.

Ми майже синхронно вилізли з машини. Випроставшись, я обіперся на дверцята і якусь мить нерухомо прислухався до лісової тиші, яку не порушувало, а навпаки — створювало витьохкування невидимих пташок та потріскування крон над головами. Чорт забирай, як давно я цього не відчував. Узагалі практично забув, коли востаннє стояв ось так посеред лісу, дихав киснем, а не загальнодоступною мрією токсикомана, і слухав звичайну тишу. Хіба що в дитинстві... На цьому місці почало здаватися, що й робота, й інші мої звичні щоденні цінності насправді не такі вже й вартісні. Як штучна позолота, яку сколупуєш нігтем з дешевої китайської цяцьки.

Альберт простежив за моїм поглядом, спрямованим до небесної тверді, й розплився в хитрій лискучій посмішці.

— Можеш навіть нічого не казати, Миханю. Ось він, момент істини — коли ти вириваєшся з того мурашника, перегризаєш ошийник, на якому він тебе тримав, і тікаєш на лоно природи, де тобі більше не доведеться нікуди бігти й нічого підписувати, окрім, звісно, паперів на будинок... Тільки тут і відчуваєш себе людиною, а не чортовою залізякою на побігеньках, чи не так? Тільки тут починаєш розуміти, що таке свобода...