Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

— Це треба на сьогодні?

— Це треба на зараз.

— Подивлюся, що можна зробити. Запишіть мені все, що маєте на нього, спробую копнути. — Вересень ковтнув залишки кави, підвівся й поцікавився: — А що ви збираєтесь робити, якщо ми його знайдемо?

Тамара вперше за цей ранок посміхнулася, але якось зловісно.

— Просто поговорити.

Вересень упорався на диво швидко — за годину він уже дзвонив у Томині двері. І коли та відчинила, помахав перед її носом маленьким папірцем.

— Готово. Домашня адреса, номер машини і навіть ідентифікаційний код. Свою частину угоди я виконав.

— Навіть не буду питати, як вам це вдалося. — Тамара вихопила цидулку і пробігла написане очима. — Але мені ще треба потеревенити з цим бевзем. Підвезете?

— Звісно.

— І до речі, не забудьте свою фальшиву «корочку» — може знадобитись як засіб переконання.

Перед тим як вирушити, Тома знову попередила Наріне, що та лишається за старшу, але цього разу рішуче наказала не впускати нікого, хай навіть за дверима матеріалізується сам сер Пол Маккартні з валізами та пропозицією руки і серця. Наріне покивала з виглядом цуценяти, яке отримує догану за калюжу на підлозі, але Вересень уперше свідомо зауважив, що це дівча з чудернацьким ім’ям насправді дуже симпатичне. Є в ній щось привабливе й магнетичне, тільки приховане під кількома шарами сірості й затурканості, неначе бюст супермоделі під двома куфайками. Для чогось він помахав їй з порога, й обличчя Наріне, яка помітила це, відразу посвітлішало та осяялося несміливою напівусмішкою. Тамара, здається, також зауважила жест, але нічого не сказала — лише щось невиразно мугикнула і випровадила Романа за двері.

Філіп жив на Печерську, на вулиці Гусовського. Враховуючи нездоланні затори на дорогах, на прибуття за вказаною адресою новоспеченому детективному дуету знадобилася рівно година. Будинок з потрібним номером виявився елітною одинадцятиповерхівкою охристого кольору, огородженою кованим парканом, метр житла в якій коштував явно більше за піврічний дохід будь-якого середньостатистичного київського смерда. Роман підрулив до тротуару перед в’їздом на територію і зупинив «сааб».

— Що далі? — запитався він. Тамара завагалася.

— Далі, мабуть, мені доведеться проникнути в цю цитадель богів. І сподіватися, що Філя вдома.

— Може, розповісте нарешті, чого вам від нього треба?

— Ні. Тобто не зараз. Спочатку мені треба побачитись із ним віч-на-віч.

— Стривайте, а то часом не його танк? — Вересень раптом вказав у бік здоровецького «хаммера», що стояв віддалік, по інший бік огорожі, потім тицьнув пальцем в аркушик у руці Томи. — Номери наче співпадають.

— А й справді, — погодилася Тамара. — Гарна цяця в нашого хлопчика. Мабуть, дідо Фрейд таки мав рацію стосовно розмірів. Гаразд, ходімо — будемо напрошуватися в гості.

— Думаєте, отак просто увійти в цей будинок? — із сумнівом промовив Вересень. — У подібних хмарочосах серйозна охорона. Якщо ви не мешканець або господар не хоче вас бачити, вас туди просто не пропустять. А як я зрозумів, вас він бачити точно не схоче.

— Пропонуєте щось інше?

— Ми можемо почекати, доки ваш Філя вийде звідти, — повів плечима Роман.

— Це може статися не так уже й скоро.

— Ну, якщо він така публічна людина, як на те виглядає, то дивно, що ми взагалі застали його вдома. Навряд чи він сидітиме там увесь день. Гадаю, ми його скоро побачимо.

І слова Вересня справдилися швидше, ніж Тома встигла придумати відповідь. З під’їзду раптом вийшов пан Зорев власною персоною. Оглядівся, закурив щось схоже на довгу тонку сигару і розв’язно покрокував до свого «хаммера». Тамара аж рота відкрила від здивування.

— Слухайте, а ви молодець. А той, хто попер вас з міліції, — ідіот.

— Я намагався довести йому те саме, — всміхнувся Роман. — То що, стежимо далі?

— Аякже. Подивимось, куди приведе нас цей голубок.

«Голубок» між тим завів свого залізного монстра і незграбно вибрався з парковки. Роман у свою чергу також увімкнув запалювання. Дочекався, поки «хаммер» проїде повз, потім акуратно розвернув свого «сааба» і невимушено прилаштувався позаду велетня, намагаючись тримати кількаметрову дистанцію.

Таким чином вони колесили по місту ще з півгодини. Зрештою стеження скінчилося біля входу в японський ресторан під назвою «Домо арігато» десь на Позняках. Там Філя виліз із машини, потинявся навколо, когось пильно визираючи, кілька разів глянув на годинника, витяг телефон, з кимсь жваво поспілкувався, після чого роздратовано харкнув на тротуар і зник у дверях ресторації.