Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

Чи варто ризикувати заради неї?

— Не варто, — підтвердив голос її сина, і від темної стіни попереду відокремилася маленька постать, перекривши собою частину променів. — Не ходи, мамо. Заради мене — краще не треба.

— Там тьотя Рита, — зірвалося з вуст Тамари безглузде виправдання. — Я маю витягнути її.

— Ні. Не треба.

— Я мушу. Я її не покину.

Тома проминула його, й Іванко, ледь помітний у мороці, лишився позаду. А йти раптом стало легше. Підлога більше не магнітила ступні. Шлях відкрито.

— Тоді ласкаво просимо, — схвально відгукнувся низький, густий, оксамитовий чоловічий голос за її спиною, голос, що викликав асоціацію з гірким чорним шоколадом на язиці. — Якщо бажаєш... ти можеш увійти.

Вона встигла озирнутись і зрозуміти, що її син тепер став кимсь іншим і ці слова вийшли саме з його вуст, перш ніж із надр світляної хмари вилетіло з десяток тонких кількаметрових рук, які схопили її мертвою хваткою і втягнули у смертельно небезпечну зелень, як язик хамелеона відправляє в пащу хазяїна безпорадного метелика. Останнє, що було в цьому кошмарі, — незрозуміле слово «малус»; воно народилося у виску, схожому на лемент циркулярної пилки, і розітнуло свідомість навпіл.

Хорошого настрою після подібного годі було й чекати.

А ось тепер вона бачить, що вчорашній настирливий зайда з якогось дива розсівся в неї на кухні й, судячи з переможного виразу на обличчі, готувався остаточно зіпсувати день.

Тамара невдоволено зиркнула в бік Наріне. Та зіщулилася, немов зайченятко під косою, і пробурмотіла:

— Ми тут ось каву пили...

— Це що, кав’ярня? Для чого ти його впустила?

— Але ж він з міліції, — пискнула Наріне.

— Ну, з міліції нас давно поперли. — Тамара переключилася на Вересня: — Вламуватись до чужих осель, розмахуючи фальшивими посвідченнями, — це, між іншим, злочин. Чого вам треба? Якщо не помиляюся, вчора мені обіцяли дати спокій?

— Та я ніяким чином не збираюся його забирати, — примирливо здійняв руки Роман. — Хотів лише дізнатися, чому ви збрехали в морзі.

Тамара виразно вказала Наріне очима на двері. Дівчина, зрозумівши, що в її присутності розмова не продовжиться, ображено насупилася і попленталася з кухні, наостанок кинувши сумний погляд на Вересня. Той у відповідь лише знизав плечима. Дочекавшись, поки клацнуть двері кімнати, Тамара знову заговорила:

— Не розумію, яка вам різниця? Ви що, знову по наводці свого капітана?

— Ні, цього разу за власною ініціативою.

— Тоді тим більше не зрозуміло.

— Ви ж відьма. Хіба ви можете чогось не знати?

— Я не зобов’язана за будь-якої нагоди лізти в голову першому-ліпшому, — відрізала Тома. — Тим більше що найчастіше це не більш приємно, ніж копирсатися у сміттєвому баку. Тому давайте не будемо гратися в загадки.

— Гаразд. Просто мене дуже зацікавила ця справа. А на упізнанні ви говорили неправду — це сто відсотків. Чому змінили думку? Ви щось дізналися, так?

— Хоч убийте, не можу допетрати, яке ваше діло.

— Ну, те, що мене звільнили, ще не значить, що я втратив навички розслідування.

— Тобто ви пропонуєте мені допомогу?

— Щось у цьому дусі.

— А потім усе доповісте Капелюшному?

— Та при чому тут він! — розсердився Вересень. — Я хочу зробити це для самого себе. Мені це необхідно більше, ніж йому. Капелюшний зараз цілком щасливий, бо отримав ваше свідчення і зможе швидше закрити справу. А мене цікавить правда.

— Невже в наш час таке ще буває? — щиро здивувалася Тома. — Або ви до мене клинці підбиваєте, вигадуючи казки, аби тільки бути поряд...

— Та як я можу!

— ...або одне з двох, як кажуть в Одесі. Щось я вам не вірю. Що ви потім будете робити з тою правдою? На стінку почепите?

— Це вже моє діло, — буркнув Вересень. — Але зараз я можу натякнути капітану, що в морзі замість вашої Маргарити насправді лежить хтось інший, а ви водили його за носа, щоби позбутися завади...

— Он ви як, — процідила Тамара. — Шантаж, значить? Наскільки я знаю нашу міліцію і її бажання напружуватися, Капелюшний повірить радше папірцю з моїм підписом, аніж вашим єретичним заявам. Але... можемо домовитися.

— Стосовно чого?

— Ви допоможете мені розшукати в Києві одного суб’єкта, а я після цього розповім вам, чому сказала неправду.

— Що за суб’єкт?

— Один гламурний гомункул на ім’я Філіп Зорев. Наразі я маю тільки його фото і номер мобільного. Він веде колонку в журналі «Каріна» і програму на телебаченні. І підозрюю, що має відношення до зникнення Ритки. Впораєтесь?