Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

От тільки йому яке до всього цього діло?

Роман вкотре перевернувся на зіжмаканому в гармошку простирадлі й лайнувся. Цього він пояснити не міг. Може, то прокинулося професійне бажання взяти справу в свої руки і вивести всіх причетних на чисту воду? Та тільки ж він більше вже не мент. Для чого ускладнювати собі життя?

Зрештою він підвівся з ліжка й поплентався на кухню з твердим наміром зварити собі кави, проте жаданий напій скінчився. Чаю не хотілося. В холодильнику спочивала ще з вечора припасена «четвертинка» столичної, але й пити Роману не хотілося. Зовсім.

Ось воно, третє диво за нинішній ранок. Бог трійцю любить.

Повагавшись зовсім трохи, Вересень вчинив подвиг — вийшов до крамниці за кавою. Грошей вистачило лише на якусь дешеву і паскудну, з гучною назвою «Елітна», але це було не так вже й важливо. Повернувшись, він запарив собі велике горнятко зі свіжозмелених зерен і вмостився на стільці біля вікна. Пив каву, милувався деревами і розмірковував. Гаразд. Розважимося трохи, уявімо себе знову при виконанні. Отже, якщо припустити, що та жінка в морзі не Маргарита Козодуб і що Тома нахабно бреше органам, то нащо вона це робить?

Можливо, знає щось важливе, а тому хоче знайти подругу сама, не вплутуючи міліцію.

Що ж вона знає? І звідки дізналася? Від задубілого тіла?

Дуже давно Роман не відчував такого, як нині. Цей його стан був наче пульс, що зненацька з’явився в оголошеного мертвим. Знову хотілося щось робити. Рухатися, бігти кудись. Виривати зубами інформацію, гиркатися з підозрюваними та сюсюкати з важливими свідками.

Захотілося працювати. Та й просто — жити.

Покінчивши з кавою, Вересень почав одягатися. І навіть добровільно підставив щоки під стареньку електробритву.

Є кому подякувати за таке пробудження.

Ось він і подякує. Прямо зараз. А заодно й спитає дещо важливе. Багато часу це не забере.

Коли в двері подзвонили, Наріне якраз вмостилася у зручному череватому фотелі із знайденою в Томиній кімнаті книжкою «Популярно про магію» в руках. Вона була сама-самісінька — Тамара, насуплена й зловісно мовчазна, кудись помчала з самого рання — і збиралася насолодитися цією розкішшю по повній програмі, чого їй не вдавалося вже бог знає скільки часу.

Ну от, не вдалося і зараз.

Тяжко зітхнувши, дівчина попленталася до дверей, гадаючи, чи це не її хазяйка повернулася і дзвонить, бо забула ключі. Обережно глянула у вічко.

На порозі стояв учорашній відвідувач — той, з яким Тома їздила по справах. Наріне, побачивши його, чомусь розхвилювалася і спитала тремтливим дитячим голоском:

— Хто там?

— Роман Вересень. Пані Сотник удома?

— Ні, її немає, — відчуваючи дурне розчарування, на яке не мала жодного права, відказала дівчина. То йому потрібна Тамара.

А ти думала, він до тебе прийшов? Чи, може, по тебе?..

— Що ж, тоді я на неї зачекаю. Всередині. — Перед вічком швидко, як метелик, промайнула червоношкіра «корочка». — Я з міліції.

Наріне вагалася. З одного боку, впускати незнайомця до хати не можна, звідкіля б він не був. З іншого — Тамара ж його впустила. Та й узагалі. він викликає довіру. На маніяка не схожий. Трохи втомлений, русявий, середнього віку, зросту та статури і чомусь дуже нещасний. Дівчині згадалися його очі. Срібно-сині, розумні і сповнені болю. Дуже гарні.

Ну в тебе й фантазія!

— А що сталося?

— Я не уповноважений відповідати на такі питання. Таємниця слідства.

Це прозвучало солідно і переконливо, тому Наріне таки впустила гостя (чи, радше сказати, відвідувача) і провела його на кухню — він сам туди попросився. Наколотила йому й собі розчинної кави і присіла навпроти, шкодуючи, що виховання не дозволяє їй займатися своїми справами, коли в домі є хтось сторонній. Вона ніяковіла і щосили намагалася придумати підходящу тему для бесіди. Тема не придумувалася.

Та й справді, про що їй з ним говорити?

Про Максима? Про Тамару? Про погоду?

— Е-е... — несміливо почала вона, але замовкла, не вигадавши продовження. Чоловік, який мовчки й зосереджено сьорбав каву, підвів очі.

— Цікаве прізвище — Вересень, — зробила ще одну спробу Наріне. — Осіннє. А я знаю ще одного Вересня — той дядько веде якусь передачу на телебаченні...

Дурепо, що ти верзеш?

— Ми з ним не родичі, — озвався відвідувач. — А ви — Наріне?

— Гм... так. — Власне ймення ще ніколи не здавалося їй настільки ідіотським.

— Гарне ім’я, — сказав Роман. — Ви звідкілясь зі Сходу?