Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

— Дехто намагався мене в цьому переконати, — спокійно відповіла Тамара. — І що?

— Її вбитий горем чоловік хоче знати все, що вам відомо з цього приводу. Коли востаннє її бачили, чи не розповідала вона про підозрілі знайомства, чи не казала чогось, що могло б...

— Яка незвична цікавість для мерця.

— Що? — не второпав Вересень.

— За життя Вітьок був куди менш допитливим щодо своєї дружини, ніж після того, як його вбило горе. До речі, причина смерті офіційна? Здох від докорів сумління?

— Про що ви...

— Про те, що ви мені брешете. Віктор Козодуб справді помер цієї ночі, тільки боюся, що його відправило до праотців щось цілком фізичне, типу подушки на морді або електродроту на шиї. Хіба міліція ще не виявила його грішне тіло?

— Не знаю, я не з...

— А от мені здається, що ви з. Бо я не відчуваю, що ви бодай якимось чином дотичні до Вітька Козодуба. Ви навіть ніколи його не бачили. Зате дотичні до іншої цікавої постаті, що так і маячить у вашій свідомості. Зізнавайтеся — вас підіслав Кап-Кап?

— Хто? — остаточно спантеличився Роман.

— Капітан Капелюшний. Я мала б здогадатися, що він не заспокоїться. Кажіть уже, що саме він наказав з мене витягти? Для чого ви стежили за нашою машиною від самого Вишневого?

Вересень був ладен крізь землю провалитися. Ну от, вляпався. Але звідки вона все це знає?

— Звідки ви все це знаєте? — визнав він свою капітуляцію.

— Це важко пояснити у випадку, якщо ви, як і ваш друг, переконані в тому, що я шахрайка.

— Він мені не друг.

— Ні? То що ж ви тут робите? Ви ж наче дійсно вже не в органах.

— Він просив про послугу, — зізнався Вересень, відчуваючи себе учнем біля дошки, в якого на очах усього класу сталася ерекція. — А я йому завинив.

— Угу, зрозуміло. Людина честі — така ж рідкість, як і людина снігова. Що ж, перекажіть вашому королю, що мені все ще нічого додати до раніше заявленого. Рита жива, а її чоловік, котрий дав брехливі свідчення, — вже ні. Тільки хай бравий капітан навіть не думає вішати на мене його смерть — я маю залізне алібі в сусідній кімнаті.

— Тобто ви самі не були на впізнанні тіла загиблої? — запитався Роман.

— Ні. Але я готова на це піти і офіційно підтвердити те, що я і так знаю, якщо після цього мене залишать у спокої. Більше питань немає?

— Дозволите зателефонувати? — Вересень витяг з кишені мобільний.

— Заради бога, — кивнула Тамара. — Можете скористатися балконом, якщо не хочете, щоб я підслуховувала ваші конспіративні розмови.

— Дякую.

Перетнувши кімнату, в якій волоока дівчина ретельно шкребла підлогу (на звук його кроків вона підвела голову й подарувала йому насуплено-недовірливий погляд), Вересень вийшов на балкон і ретельно причинив за собою двері. Капелюшний схопив слухавку після першого ж гудка — вочевидь, тільки його й чекав.

— Ну?! — почулося вимогливе.

Кап-Кап, згадав відьмине скорочення Вересень і проти волі гигикнув. Йому сподобалося це «мокре» прізвисько.

— Чого смієшся? — не зрозумів Капелюшний. — Завдання виконав?

— Виконав, — буркнув Роман. — Точніше, намагався. Вона розкусила мене ще до того, як я заговорив. Я ж попереджав...

— Холера, — незадоволено озвався капітан.

— Вона таки дійсно відьма, — сказав Вересень на півтону тихіше, хоча в доцільності цього вже сумнівався. — Не може проста смертна стільки знати.

— Маячня, — відказав Капелюшний, але без упевненості в голосі. — Ти сам хоч щось довідався чи ні?

— Не густо. Вона каже, що той Вітьок, мій так званий друг, врізав дуба сьогодні вночі. Тобі це відомо?

— От зараза, — стривожився капітан. — Хрінова новина. А пройдисвітка звідки про це знає?

— Ти мене питаєш? Мабуть, звідти ж, звідки й усе інше. Але каже, що в неї є алібі, на випадок, якщо ти задумаєш підозрювати її.

— Ну, це ми ще перевіримо, — пообіцяв Капелюшний. — Гаразд, зараз я пошлю хлопців у гості до Козодуба, перевірити ситуацію. Хоча, щось мені підказує, що вона не бреше. Щось ще?

— Так. Відьма згодна упізнати тіло Маргарити в моргу, якщо це необхідно. І хоче, щоби потім її залишили у спокої. Цитую дослівно, кінець історії.

— О, слухай, розумна пропозиція! Зараз мотнемося в морг. Нікуди не тікай, я буду швидко.

— Та пішов ти! — обурився Вересень. — Чого мені тут стовбичити? Я свою частину зробив? Зробив. А решта — твої проблеми. Особисто я хочу поїхати додому і нажертися.

— Романе, ну не жени коней. — Інтонації Капелюшного раптом стали благальними. — Встигнеш нажертися. Я тебе сам пригощу, якщо дочекаєшся мене. З’їздимо швиденько, глянемо на трупика — і все, далі можеш гуляти. Я хочу, щоби ти типу свідком був. Хіба тобі важко?