Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

— Впусти мене. Я тут живу.

— Вже ні. Вали давай туди, звідки прийшла.

— Серденько, хто там? — долетів зі спальні жіночий голос. Макс похмуро усміхнувся.

— Ніхто, — і ляснув дверима так, що аж стіни затрусилися.

Наріне довго стояла на сходах, стискуючи в руках свій затяганий шкіряний мішечок і не маючи жодної уяви про те, що їй тепер робити. Чоловік її й пальцем не торкнувся, та вона однаково відчувала себе побитою. Вона часто моргала, але це не проганяло сльози, навпаки, гарячі краплі зривалися з вій і падали їй на щоки, текли до губ, завмирали на товстому шарі недолугої, яскраво-рожевої, як турецька карамель, помади, котру Наріне наносила вже в маршрутці — щоб освіжити личко. Яка жалюгідна спроба! Все одно що намагатися освіжити позеленіле м’ясо, поливаючи його кетчупом. У грудях пекло так само, як пекла рука, на яку вона торік перевернула крутий окріп, коли стерилізувала слоїки для желе. Хитаючись, немов п’яна, Наріне повільно спустилася у двір, присіла на довгу лаву під старим кленом і заплакала, вже не стримуючись. Вона ридала довго, аж доки гудіння автомобільного мотора, несподівано зухвале на цій тихій вулиці, не змусило її підвести геть мокрі очі. До сусіднього під’їзду хвацько підкотило синє авто, і з кабіни вистрибнула Тамара Олександрівна, в блакитних джинсах і білій майці, за нею виліз водій. Схлипуючи і спотикаючись, Наріне побрела до того під’їзду, де стояла Тома, очікуючи, доки вивантажать її клунки. Та анітрохи не здивувалася, побачивши свою вранішню гостю зарюмсаною і збентеженою.

— Здається, Макс тобі не зрадів.

Наріне не стала коментувати це безсумнівне твердження.

— Ти що, теж житимеш у цьому будинку? Хіба так буває?

— Буває всяке. Як бачиш, те, що Київ — велике село, свята правда. А ти де тепер будеш жити?

— На смітнику. — Голос Наріне затремтів.

— Ну-ну, — Тамара потріпала її по руці, — що за декадентські прогнози! Поки що побудеш у мене, бо я маю дві вільні кімнати, а там побачимо. Ми щось придумаємо.

Наріне зазирнула Томі у вічі й помітила, що блакитні райдужні оболонки враз набули насиченого зеленого кольору. Їй раптом стало шкода Макса. Але не сильно.

— Я можу допомагати у прибиранні, — ніяковіючи, мовила вона. Тамара засяяла.

— Слава Богу, що послав мені тебе. Ходімо в хату, доки в цього шофера не сталося зневоднення організму. Так вже слину пускає, ледь не захлинеться. Ця майка не дуже мене обтягує?

— У тебе просто класна майка, — цілком щиро запевнила Наріне. — А що на ній написано?

— Девіз бойскаутів. «Будь готовий» англійською. Я купила її в Сейлемі. [5] Місто у США, штат Массачусетс, де в 1692—1693 роках стався найкрупніший в історії Нового Світу спалах полювання на відьом; нині у ньому є Музей чаклунства. Взагалі, Сейлем — це неофіційна столиця відьомства та чорної магії. Назва походить від єврейського «шалом», тобто «мир».

Він таки спізнився.

У Вишневому за вказаною адресою Романа чемним мовчанням зустріли важкі дубові двері з пудовим навісним замком. Занавісок на вікнах не було, будинок виглядав тихим і явно порожнім. Значить, відьма вже поїхала. Довбаний Капелюшний, не міг в неї взяти нову адресу? Клімакс у нього почався, чи що? Щось він із цією жінкою якийсь незвично сором’язливий.

І де її тепер шукати?

А ніде. Хай тепер голова болить у його колишнього друзяки. А він чесно приїхав, куди треба, дарма витратив бензин і поцілував зачинені двері. Тому все, що далі, — не його проблема.

— Ви, чоловіче, Томку шукаєте? — гукнув хтось позаду. Вересень, котрий вже йшов геть із двору, без ентузіазму озирнувся через плече. З сусідньої ділянки, що ліворуч, над парканом похилилася рум’янощока круглолиця жіночка і пильно вивчала його очима. Роман кивнув.

— Власне, так, я шукав її, але, бачу, вона вже поїхала, тож...

— Та то нічо! — махнула пухкою правицею сусідка. — Вони лише хвилин десять як вирушили — якщо схочете, то доженете. На Київ вона подалася.

— Так, я в курсі.

— Ну то от. Її якийсь дядько повіз, на такому синенькому ВАЗі. Ну, знаєте, двомісний і з отакенною будкою іззаду...

— Комбо? — припустив Роман. — Тобто «каблук»?

— Шо? Шось не второпаю...

— Ясно. Дякую. Кажете, десять хвилин?

— Ага, не більше. Доженете, не бійтеся. Ви, теє, привіт їй переказуйте! І скажіть, хай передзвонить сусідці Марії й дасть свою нову адресу. Бо в мене ще для неї робота буде. Нумер вона знає! Перекажете?