Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

— Я не впевнена. Може бути.

Тома довго дивилася на неї, перш ніж відповісти:

— Що правда, то правда. Таки може.

І ось тепер Наріне стало знову соромно за себе. Але шлях до відступу лишався один — напад. Гордо розправивши плечі, вона заявила:

— Я живу, як сама хочу!

— Ось не свисти. — Ще одна цівка духмяного диму вилетіла у вікно, і Тамара загасила недопалок у важкій металевій попільниці у формі половини труни, на довшій стінці якої було виведено життєстверджуюче «Усі там будемо» — цей напис Наріне помітила ще вчора. — Ти живеш так, як хоче твій Максим. У тебе й життя свого немає. Але це твої проблеми. Хоча квапитись додому я тобі все ж не радила б. Почекай кілька годин.

— Навіщо?

— Бо я так кажу.

— Це нічого, якщо я тебе не послухаюся? — вкрадливо спитала Наріне. Тома пересмикнула плечима.

— Діло твоє.

Наріне мовчки повернулася до спальні, квапливо одяглася, прибрала ліжко, сяк-так розчесала волосся майже беззубою, як старий дід, щіткою, котру завжди носила з собою, — одним з небагатьох подарунків, котрі лишилися їй від мами, і знову вийшла на кухню, де Тома курила вже другу цигарку і про щось напружено розмірковувала.

— Курити шкідливо, — повчальним тоном сказала Наріне.

— Сама знаю.

— Ну то я пішла.

— Ну то йди.

— Спасибі за все.

І тут Тамара вибухнула — ні з того ні з сього.

— Нема чого дякувати за пігулки, які ти жбурляєш в унітаз. Батьку своєму в ноги вклонися, що зробив з тебе ганчірку, і Максу — за те, що завершив трансформацію!

— А я було подумала, — голос Наріне затремтів, — що ми можемо стати подругами.

— Подругами? — Тома показала свої гарненькі перлові зуби, що, вочевидь, мало означати усмішку. — Жіноча дружба — то змія, котра пливе морем на спині у черепахи. Змія думає: «Якщо я вжалю цю незграбу, вона скине мене зі спини, і тоді я можу втонути. Не варто робити цього!» А черепаха в цей час міркує: «Якщо я скину зі спини цю підступну тварюку, вона може встигнути вкусити мене, і тоді мені кінець. Доведеться терпіти».

— Насправді, — урочисто мовила Наріне, — ти так не думаєш.

Тамара дійсно так не думала, але мудро промовчала. А Наріне не вгавала.

— І хто ж я, по-твоєму, черепаха чи змія?

— Дурепа.

— На все добре!

Наріне вилетіла з колишнього тітчиного будинку як куля і спам’яталася лише в електричці — спам’яталася, проте не заспокоїлася. Добре, хоч сумку не забула, там несподівано виявилися зайві гроші, за підкладку впало десять гривень, тому від вокзалу можна буде їхати маршруткою, а не прикидатися шлангом у тролейбусі, сподіваючись, що кондуктор повірить твоєму белькотінню про проїзний, а контролерів не буде. Давно пора купити нову сумочку, ця вже схожа на мініатюрний шкіряний мішок з-під картоплі, та все якось часу немає, звично збрехала сама собі Наріне.

Вона дуже заклопотана домогосподарка. Коли їй бігати по базарах? У неї є Макс, він потребує її уваги, а ця жінка... відьма... зводить на нього наклеп. Звісно, він не янгол, це точно, а хто янгол? Той, хто помер? Вона вибачиться перед чоловіком, пояснить, що трохи, зовсім по-дитячому, образилася на оте його «додому можеш не приходити», і в них знову все буде добре. Як колись.

Як коли?

Наріне здригнулася і потерла скроні, у яких з готовністю почав пульсувати біль. Та хто вона така взагалі, ця Тамара, що вчить її жити? Професор білої магії? Кандидат побутових наук? А, хай йому всьому грець, Максим — це єдине, що є у неї в житті.

У тому-то й річ, правда ж?

Наріне стиснула лоба обома руками. Як же болить голова!

Вона дісталася додому мов уві сні — коли Макс ще вмів жартувати, він називав це «автопілотом», — та всередині у неї все тремтіло, коли вона вставляла ключ у замкову шпарину. Мабуть, тому замок і не відкрився відразу, подумала Наріне, натискуючи сильніше. Не допомагало. І тут тільки до неї дійшло, що ключ просто не пролазить куди слід.

Максим поміняв замок.

Вона почала дзвонити. Спочатку уривчастими, короткими чергами, а потім просто поклала палець на кнопку і натиснула так, ніби від безперервності звуку залежало її життя. Пройшло не менше п’яти хвилин, перш ніж двері з рипінням відчинилися і на порозі намалювався Макс, у синьому махровому халаті, з якого стирчали тонкі волохаті ноги. Чомусь сам факт, що її чоловік пересувається на кошлатих сірниках, боляче вразив Наріне лише зараз, після стількох років спільного життя.

— Чого тобі? — спитав Максим і ригнув. Засмерділо пивом.