Ден Браун - Втрачений символ

Кетрін підвела на нього очі.

— Колись, Кайле. Але не сьогодні.

— Та годі вам, — наполягав охоронець. — Секретна лабораторія в секретному музеї... Напевне, ви займаєтеся чимось суперовим і приголомшливим.

«Приголомшливим — то надто слабко сказано», — подумала Кетрін, збираючи свої речі. Істина полягала в тому, що вона займалася наукою настільки передовою та розвиненою, що її вже й наукою важко було назвати.

Роберт Ленґдон стояв на вході до Національного залу статуй і спантеличено споглядав картину, що перед ним розкрилася. Це приміщення було точнісінько таким, яким він його запам’ятав: пропорційне півколо, споруджене в стилі грецького амфітеатру. Граціозні аркові стіни з пісковику та італійського гіпсу обрамлялися колонами з різнокольорового уламкового мармуру, між якими було розставлено національну колекцію: статуї тридцяти восьми видатних американських діячів на повний зріст стояли півколом на яскравому обширі чорно-білих мармурових кахлів.

Саме таким Ленґдон і запам’ятав це приміщення, де колись йому довелося побувати на лекції.

За одним лише винятком.

Цього вечора тут не було ані душі.

Не було стільців. Не було слухачів. Не було Пітера Соломона. Лише купка туристів, що безцільно блукали залом, не звертаючи ані найменшої уваги на Ленґдона та його грандіозне антре. «А може, Пітер мав на увазі ротонду?» Та визирнувши в коридор у напрямку ротонди, він побачив, що й там вештаються туристи.

Відлуння годинникового бою ущухло. Тепер Ленґдон спізнився вже цілком офіційно.

Він поквапився до коридору і знайшов там екскурсовода.

— Перепрошую, я маю прочитати сьогодні лекцію на заході, влаштованому Смітсонівським інститутом. Ви не в курсі, де заплановано проведення цієї урочистості?

Екскурсовод завагався.

— Не знаю, що й сказати, пане. А коли початок?

— Уже зараз!

Чоловік похитав головою.

— Нічого не чув про урочистості, організовані сьогодні Смітсонівським інститутом. Може, десь в іншому місці?

Спантеличений, Ленґдон поспішив назад, до центру залу й уважно весь його обдивився. «Це що — Соломон отак пожартував?» Та професор навіть припустити такого не смів. Він витягнув свого мобільника та отриманий вранці факс і набрав номер Пітера.

Телефон помовчав, ловлячи сигнал у величезному просторому приміщенні, й нарешті почулися гудки.

На дзвінок відповів уже знайомий голос із південним акцентом.

— Офіс Пітера Соломона, Ентоні слухає. Чим можу допомогти?

— Ентоні! — полегшено зітхнув Ленґдон. — Добре, що ви й досі на роботі. Це Роберт Ленґдон. Схоже, з лекцією виникла якась плутанина. Зараз я стою в Національному залі статуй, але тут нікого немає. Може, лекцію перенесли до якогось іншого приміщення?

— Не думаю, сер. Стривайте, я зараз перевірю. — Асистент на мить замовк. — А ви отримали підтвердження від містера Соломона особисто?

Ленґдон знітився.

— Та ні. Я отримав підтвердження від вас, Ентоні. Сьогодні вранці.

— Так, я пам’ятаю. — Асистент знову на мить замовк. — А вам не здається, професоре, що ви вчинили дещо необачно?

Ленґдон одразу ж насторожився.

— Прошу?

— А ви лишень подумайте... — мовив Ентоні. — Ви отримали факс, у якому вам пропонують подзвонити за певним номером — що ви й зробили. Потім ви говорили з абсолютним незнайомцем, який назвався асистентом Пітера Соломона. Опісля ви з власної волі сіли на приватний літак до Вашинґтона, а потім в авто, що на вас чекало. Я точно переказую?

Ленґдон відчув на спині неприємний холодок.

— Хто ви, в біса, такий? Де Пітер?

— Боюся, Пітер Соломон і гадки не має, що ви зараз у Вашинґтоні. — Південний акцент «асистента» зник, і його голос перейшов у тихий медоточивий шепіт. — Ви зараз у Капітолії, містере Ленґдон, бо потрібні тут мені .

Роберт Ленґдон міцно притиснув до вуха мобільник і став нервово походжати по залу статуй, описуючи невеличке коло.

— Хто ви, в біса, такий?

— Не тривожтеся, професоре. Вас викликали сюди не просто так, — відповів чоловік солодкавим шепотом.

— Викликали? — Ленґдон раптом відчув себе, як звір у клітці. — Скоріше, викрали, а не викликали.

— Навряд чи, — голос співрозмовника був неприродно спокійний та безтурботний. — Якби мені захотілося зробити вам зле, то я убив би вас іще в «Лімузині Таун Кар». — Він зробив коротку промовисту паузу. — Мої наміри виключно шляхетні. Я просто маю для вас запрошення.