Віктор Савченко - Діти Мардука

— Зустрічався ж з колегою-психіатром… — повідомив він. — Каже, нічого особливого — звичайна амнезія. Правда, є одна дивна обставина — чолов’яга той, хоч нічого й не пам’ятає, але, часом, заговорюється… — На мить Костя затнувся. — Запевняю, це не шизуха… Дідька ти тоді справді вигнав з нього, але той, скоріше за все, втікаючи, поцупив чи не всю пам’ять бідолахи. Натомість залишив частину своєї.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, курортник балакає так, немовби перебуває одразу у двох реальностях — у сьогоденні і водночас у світі, де селяться людські пороки, зокрема лютість. Відповідно і голос його був то звичайний, а то він промовляв голосом того чорта, що мало не порішив мене, хай йому грець! До речі, прибулець і в моїй свідомості напаскудив — я почав гарикати без причини. Це помітили й мої друзі.

— А крім цієї — емоційної складової, ти більше нічого не помітив за собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Наприклад, поява в твоїй пам’яті інформації про щось, чого раніше не знав. Знання якісь…

— Ні, — сказав Костя. — Цього не завважив. Але курортник, судячи з усього, набрався грамоти по зав’язку. Він голосом сатани віщає речі, які мені важко збагнути. Наприклад, про те, що темні нашого світу очікують на прихід когось, хто для них є месія. Цей хтось буцімто розблокує матеріальне людство. Як я зрозумів, ідеться про зняття перетинки між світом людей і ближнім потойбіччям. А це означає, що випадки поодиноких втілень сутностей темних у людські тіла стануть звичайною справою. Відтак і сценарії, які розробляються у ближньому потойбіччі, одразу ж впроваджуватимуться у земному вимірі. Ідея десь така, яку свого часу проголосили більшовики — рівність. Тільки тоді мова йшла про рівність між суспільними верствами, а тепер — рівність між живими і мертвими.

— Несподіваний хід думки… — озвався я, не приховуючи іронії. — Він так і сказав?

— Ну, не зовсім так. Його мова це — суцільні теревені — не розбереш. Довелося вибирати на диктофоні режим уповільненого мовлення. Слухаючи його базікання, я саме так і зрозумів. У мене є той запис. Тільки він на диску, а не на касеті.

— А що твій колега-психіатр думає про тих, які забрали курортника? Хто вони?

— Нічого не думає. І, як мені здається, не хоче думати. Допитуватися ж я не наважився, адже ми з ним тільки й того, що навчалися колись на одному потоці. Я тільки поцікавився чи по курортника справді приїздили медики. Він сказав, що не переконаний, бо «швидка «була зеленого кольору без вікон у салоні, хоча на передку в неї й написане слово «амбуланце». Ага, ти не міг би пояснити, слова «ближнє потойбіччя». А що існує й далеке потойбіччя?

Я довгенько мовчав — не знав, що відповісти.

— Алло, ти чуєш?

— Чую-чую… По-моєму, потойбіч існує сім. Стільки ж, як і складових в аурі людини. Таку ж кількість складових аури має і планета Земля, бо вона також — жива істота. Це астральна, ментальна, ефірна сфери і таке інше. Найближча ж до матеріального тіла людини астральна складова, та й планети також; для планети вона називається Орб, або Темний сателіт. Тут мешкають сутності земних людей, які, крім їсти, пити, розмножуватися та чинити підлоту іншим, нічим більше не займалися в земному світі. Але ця тема, щоб про неї погомоніти, вимагає часу. А в тебе на телефоні — лічильник.

— На жаль… Ну, а далеке потойбіччя?..

— Гадаю, це ментальна складова аури, де селяться душі людей, які в земному світі жили за принципами моралі й духовності. До речі, кожна з семи складових аури планети не стала, вона то наближається до свого матеріального тіла, то віддаляється. Але, повторюю, це не телефонна тема. — Щоб змінити розмову, я раптом запитав: — Чи не підкажеш, де можна придбати предмет, який я сьогодні бачив у тебе?

— Який предмет? — запитав Костя, та раптом замовк. По миті поцікавився: — А що виникла потреба?

— Та ні, просто майнула думка, що непогано б…

— Поговоримо при зустрічі, — сказав Костя. — Я приготую тобі й копію диска. Бувай.

Відтоді, як я завважив «слід» темного на сходах, мене не полишало відчуття, що на мене хтось дивиться. «Це помисливість? — майнуло в голові. — Чи, як каже Костя, шизуха?» Біля під’їзду перед будинком, як і біля багатоповерхівки навпроти, ніхто не вештався. Хіба що якийсь із запізнілих мешканців заходив у своє парадне. І тут я завважив на даху сусідньої кам’яниці рух. «Хтось із тих, хто смолив дах», — подумалося. Тим часом чоловік примостився на даху на розі парапету і направив у мій бік довгий предмет. То не була снайперська гвинтівка, а скоріше труба в два-три дюйми завтовшки, у яку чоловік дивився. Мене він не бачив, бо я стояв за фіранкою, до того ж уже смеркало. Не бачив, за умови, якщо то не був прилад нічного бачення, який уловлює постать людини за інфрачервоним спектром тіла.