Віктор Савченко - Діти Мардука

Мої міркування раптом перебив сигнал мобільника. На дисплеї висвітився, уже втретє, той самий номер. Це був-таки Костя.

— Щось ти не дуже охоче відгукуєшся на дзвінки… — зауважив він.

Я пропустив його слова повз вуха, запитав:

— Що сталося?

— Що сталося, що сталося… Те, що сталося, тебе мусить зацікавити більше, ніж мене, — відказав він.

Хоч мені й кортіло довідатися про Сміттяра, надто після оповіді Різниченка про смерть письменника, але я продовжував грати роль непоінформованого.

— Схоже, ти не втратив надії втягти мене у свої справи, — мовив я.

— Він розколовся, — сказав лікар.

— Справді? І як вам це з Ксилантієм вдалося? З допомогою лещат?

— До чого тут лещата?

— Ну, затиснули йому яйця в лещата…

— Ні, — сказав Костя, — з допомогою кота.

— Якого кота? — поцікавився я.

— Звичайного. Ксилантій спіймав біля альтфатера [3] Альтфатер — так в Одесі називають урни на сміття. кота, і приніс мені, — на мить Костя завагався, — в медпункт і я на очах у того фраєра зробив котові укол. Кіт здох, навіть не тріпнувши ногами.

— Вагомий аргумент, — зауважив я, — але жорстокий щодо тварини.

— Авжеж, шкода мурчика, — погодився лікар. — А тільки ставки занадто великі, щоби втратити сон від докорів сумління.

— Сміттяр, напевне, був надійно зв’язаний? — запитав я.

— Авжеж… Слухай, то така сука! Я його мало не відпустив. Клявся, що нічого лихого не мав на меті, а прута підняв біля урни… Він це казав до того, як Ксилантій приніс кота. А вже після мало не зомлів від страху. — Мить Костя повагався, а тоді сказав: — Знаю, знаю, ти зараз запитаєш, до чого тут ти. Відповім: не корч Лазаря. Якщо ти й справді не в курсі події, то прислухайся і постався дуже серйозно до моїх порад. Порада перша: якомога скоріше линяй з міста. Заляж на дно — надовго. Порада друга: не піднімай трубки домашнього телефону — він, скоріше за все, прослуховується. Порада третя: нікому не кажи про свій намір зникнути. Для рідних вигадай якесь відрядження чи туристичну поїздку…

Щось мені підказувало, що за жодних обставин я не мушу висвічуватись перед четвіркою. Від темного Костя міг довідатися тільки про те, що мене заплановано вбити, а його — темного завданням було простежити чи вирок виконано. Навряд чи «Сміттяр» знав про те, аж звідки надійшов наказ. Водночас продовжувати грати роль зовсім непоінформованого було б з мого боку не чесно. Щоб вигадати час на прийняття остаточного рішення, як бути у цій ситуації, я запитав:

— А де зараз той Сміттяр, котрий, як ти кажеш, знає щось про мене?

— Сидить прикутий наручниками до труби в підвалі одного великого будинку.

— Але ж його треба буде колись відпускати…

— Можливо. Але тільки після того, як я розкумекаю що й до чого. Ну, й ти ж до того часу зробиш ноги.

— Скажи, чому ти опікуєшся моєю долею? Чи ти належиш до тих, хто ладен взяти на себе гріхи людства?

На тому боці почувся сміх.

— Скажімо так, ти справив на мене добре враження. З усього, хлопець ти непростий, але з тобою легко спілкуватися. Мовити стисліше — не мудак. А в наш час — це вже немало.

— Дякую, Костю, — сказав я. — Дозволь і мені дати тобі пораду. В’язень твій — страшний чоловік. Не так жорстокістю й підступністю, як аномальними як для людини властивостями. Він володіє медіумічними здібностями. Ну, здатністю підкоряти своїй волі… У того, хто дивиться йому в очі, виникає потреба коритися. Через це тримай подалі від нього Ксилантія.

— А мені як бути? — запитав Костя без тіні іронії.

— Ти — дещо з іншого тіста зліплений… А вже тепер, коли тобі відомо, що воно за один, зомбувати тебе йому не вдасться.

— Я його, падлу, порішу! — В голосі Лікаря вгадувалася лють.

— Сядеш. На тебе ще і вбивство кота повісять, хе-хе…

— З тобою й справді легко… — сказав повеселілим голосом Костя. — Але пора кінчати базар. Бо Ксилантій з тим гадом сам на сам залишився. Отож, зникай, змасти лижі, дай тягу. Якщо не зміниш номер телефону, то я триматиму тебе в курсі.

— Що ти збираєшся робити?

— Звернуся до суду, — в голосі Лікаря вчувалася іронія.

— Ти це серйозно? І в чому полягатиме твій позов? Та суддя це сприйме, як кепкування з нього.

— Суддя, до якого я звернуся, сприйме мій позов з розумінням.

— У тебе що, є кінці у суді першої інстанції?

— Той суд має іншу назву. Яку саме? Я не можу назвати. Насамкінець дам тобі ще одну — четверту пораду: постався серйозно до попередніх трьох порад. Отож, бувай.