Віктор Савченко - Діти Мардука

Ми лежали на пляжі майже до вечора. Маріца підставляла сонцю то живіт, то бік, то спину, хоча в цьому вже не було потреби — тіло її й без того набуло кольору чорного шоколаду. Воно сходило енергією, яку можна було назвати і затишком, і спокоєм, і ще тим, що вгадувалося часом у її зіницях — покликом статі. Маріца лежала на ліжнику, а мені здавалося, що вона спить у моїх обіймах. У цю ілюзію іноді вривався гомін пляжу і шерхотіння хвилі об гальку. Строкатий людський ярмарок довкола, ознаки цивілізації стерлися. Залишився тільки Я — чоловік, Вона — жінка, та поклик статі. Вже коли жовтогарячий диск сонця на заході підкотився до гори, ми пішли з пляжу. Так ось чому згадалася Маріца… Сонце, море, хвилі, майже оголена жінка…

З того дня й почався наш «медовий місяць». Маріцу не можна було назвати розбещеною, але еротичні почуття її були такі глибокі, що часом під час пестощів вона опинялася на межі втрати свідомості. Якось вона звірилася, що в таку мить немовби провалюється у світ де немає думки — самі тільки емоції. З усміхом додала, що колись, може трапитися, не повернеться звідти. «Тобі тільки зі мною так добре, чи?..» — вже збирався запитати я, але вчасно похопився. Це було б порушенням невисловленої домовленості, ні про що не питати. Бувало, у мій напівсон проникали незрозумілі слова: Маріца, прокинувшись від короткого сну, читала свої поезії. І хоч я не тямив жодного слова, проте їхня мелодика пронизувала мене наскрізь. То було освідчення в коханні — я те напевне знав. Вона відмовлялася переказувати зміст поетичних рядків українською мовою, хоч і знала її. В Молдавії її знає більшість. По кілька разів за ніч я провалювався в сон, з якого по часі мене «викликав» лагідний голос Маріци і ніжні дотики її рук до всіх частин мого тіла. Вона не перебивала сон, а лагідно «вигукувала» мене з нього для любощів. За вікном у темних водах ночі плавав місяць; його світло золотою рясою накривало наші тіла, що сплелися в одне на блакитному простирадлі. З недопитих склянок пахло «Кокуром», повнилася щастям кімната.

Наш «медовий місяць» тривав два тижні, до закінчення терміну перебування Маріци в Будинку творчості. У Феодосійському порту, куди ми приїхали заздалегідь, і де вона мала сісти на теплохід до Одеси, Маріца дорікнула:

— Через твою байдужість ми втратили цілий тиждень.

— Авжеж, сонечко, втратили, — погодився я. — Але це була не байдужість, а сліпота. Недосвідченому оку часом важко розпізнати з-поміж цілої гори розмаїтої біжутерії справжню перлину.

Вона пригорнулася до мене, а тоді відступила і подивилася в очі, від чого по тілу пробігла хвиля приємної млості, як тоді в ліжку.

— Що? — запитав я.

— Продовжуй, — зажадала вона. — Ти добре говориш. — І голосно засміялась.

Тим часом до трапу уже підходила остання група пасажирів. Попрямували туди й ми.

Раптом перед внутрішнім зором моїм промайнули дві події — злягання з жінкою астрального світу й раювання з Маріцою. Я чітко «побачив» обох. Між ними не тільки не вгадувалося нічого спільного — це були зовсім інші типи жінок. Чому ж тоді астральна пригода асоціювалася з Маріцою?

… Почався «оксамитовий сезон». Набережна біля будинку Максиміліана Волошина, попри пляжну пору, була не гомінка. Частину люду поглинув відеосалон, у якому показували американські фільми. Після від’їзду Маріци я також став відвідувати його. Там демонстрували здебільшого стрічки, де однаково дозувалися секс, жорстокість і насильство, до яких цнотлива слов’янська публіка ще не звикла. Після таких одкровень люди, виходячи з зали, ховали один від одного очі. Фільми робили ремісники, які достеменно знали, що в глухому закутку свідомості кожної людини ховається звір, а відтак знали й чим йому догодити. Але один з фільмів, які я дивився на набережній Волошина, змінив моє життя. Хто знає, чи не став би сюжет тієї стрічки одним із прохідних, бачених раніше, якби не епіграф до нього: «Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість» («Об’явлення святого Івана Богослова»). Фільм був присвячений темі зародження зла в людському суспільстві і наскрізь пронизаний духом великого пророцтва. Згодом, через кілька років, я зрозумів, що автори відео твору надто прямолінійно тлумачили передбачення святого Івана. Але ж як вони глибоко копнули!

Це був один з останніх днів мого перебування в Будинку творчості письменників «Коктебель». Коли ж я повернувся додому, то розшукав у Євангелії цитату-епіграф до фільму, яка — вже тоді я знав — навічно запала в мою свідомість.