Віктор Савченко - Діти Мардука

Я вийшов зі сну з тягарем важкого гріха. Марно намагався усвідомити у чому ж полягає той гріх. Мені здавалося, що я порушив якусь із Божих заповідей, а от яку саме — не знав. Працюючи над езотеричним твором «І бачив я звірину…» я кілька разів перечитав Біблію, і тепер намагався згадати, у якому ж з її розділів натрапляв на таку тему. Раптом сяйнув здогад: це десь у Книзі Левит.

«А душа, що звертається до померлих духів та до чарівників, щоб блудити з ними, — то Я зверну Своє лице проти тієї душі, — і винищу того з-посеред народу його...» — читав я Книгу Левит при світлі нічника. І страшно мені стало, немовби мене не зґвалтували, а я вчинив перелюб з власної волі з духом померлої. З почуттям страху я й провалився в сон.

Коли наступного дня я оповів про нічну пригоду моєму заступникові, то він запитав:

— І чим усе закінчилося?

— Щойно я прокинувся, то хутко поспішив у ванну…

— Тобі слід ще одне зробити.

— Що?

— Сходити до венеролога, — незворушно відказав мій товариш. — Про всяк випадок.

— Хе-хе… Послухай, те, що я оповів — не вигадка і не уривок з нового твору.

Він якийсь час не озивався, а тоді мовив:

— У чоловічих монастирях братчики часом шаленіють, а то й божеволіють від надмірної в них сексуальної енергії, яка не має виходу. Чоловік мусить жити повноцінним життям, а це значить мати секс. Ти ж давно розлучився з жінкою і, настільки мені відомо, живеш одинаком. Отож, друже, знайди собі земну подругу, а не астральну, як ти кажеш, і ніхто тобі не заважатиме проникати в сон.

Він зняв трубку і заходився набирати номер. Не додзвонившись, додав:

— Писав би ти краще свої фантастичні твори. — Завваживши, що я не збагну про що йдеться, пояснив: — Коли я редагував твою езотерику, то натикався на такі моменти, що мені ставало моторошно. Ну, немовби підгледів таке, що людині бачити заборонено. Може, й ти, заглиблюючись у древні пророцтва, також надірвав щось у своїй психіці.

Колега знову заходився накручувати номер, а тоді сказав:

— Уже рік, як не стало Замули, а листи йому все йдуть. Дзвоню доньці, нехай забере.

— А звідки лист?

— З журналу. Мабуть, добірку віршів даватимуть, а це, — він показав на грубий конверт, — схоже, верстка. Чи вони там не читають некрологів?

— А чого ти — доньці? Телефонуй до редакції.

— Слушно. Тільки зараз там ще нікого немає. — По миті колега зауважив: — Якась дивна смерть. Ніколи не скаржився на здоров’я і раптом — ні сіло, ні впало — немає Сашка. Знаєш, важко уявити нашу організацію без Голембіовської, без Замули… Вони ніби виросли в ній. А чому? Бо слово для них — не засіб виплеснути почуття, а спілкування з Вищою Силою. І вони те чітко розуміли.

Я подумав, що колега казав не властиві для себе речі. За натурою він прагматик, і твори свої, попри багату словесну палітру, якою володіє, пише стисло; якщо ж це гумореска, то іронія в ній часто переходить в сарказм. Жодного ухилу в розмірковування — йде точна думка, від зав’язки до фіналу. Через це сатира його по-справжньому дошкуляє.

Раптом він озвався:

— Чого ти посміхаєшся? Я щось не те сказав? — У його світло-сірих очах майнула настороженість.

— Та ні, все правильно. Просто я подумав те ж саме. Ми, письменники, живемо одразу в двох вимірах — у тому, що тримає нашу плоть, і тому — безмежному, в якому селиться наша сутність, дух. Справа лише в тому, хто і скільки перебуває в якомусь із світів. Замула й Голембіовська тільки іноді навідувалися в матеріальний вимір. Є шматок хліба з салом, якась картоплина, то й добре.

Колега довго не озивався, на його широкому вилицюватому обличчі було знати нерішучість.

— Загадкові смерті, — сказав нарешті. — Ну, не було причини у Наталки. В Олександра таки була, але це не та особистість, що розклеюється.

Нашу розмову увірвав телефонний дзвінок. Трубку зняв колега. Вислухавши, сказав: «Гаразд» і підвівся.

— Клопіт удома, — пояснив, — мушу бігти.

Він мав невисоку постать, на ньому були штани, які не знали праски, й сорочка в синю клітинку.

«Чого загадкові?» — подумав я, дивлячись йому вслід.

… Коли ховали Замулу, був кінець січня, під ногами хрупав лід замерзлих калюж. До хатини на краю села люду прибуло! Замула був для них не просто односельцем, він став символом. Крім слави, яку приніс своєму краєві, про нього можна було фольклор збирати, надто ж про витівки ще замолоду. Останньою його «витівкою» було спорудження хати в рідному селі. Він нікого не допускав до тієї роботи, немовби остерігався, що на споруді залишиться чужорідна енергетика або ж боявся, що тим порушить «чистоту експерименту». А експеримент полягав у тому: чи спроможна людина, уже немолода, а головне без копійки за душею, звести житло — власноруч.