Віктор Савченко - Діти Мардука

Враз окам’яніння зійшло з обличчя Бусола, він подивився світлими очима.

— Бамбух? Коров’ячий шлунок. Ну, кендюх чи що… А чого ти питаєш?

— Та почув це слово у розмові з однією людиною… А от що воно таке, не втямив.

Якщо півроку тому я думав тільки про те, щоб на письменницьких зборах продемонструвати свою діяльність за звітний період і не переймався наслідками таємного голосування, то після втрати можливості видати антологію прози я зрозумів: кількарічна робота може виявитися марною. Мені — коли я вже не стану головою Спілки — важко буде знайти спонсора на видання книги.

Я сказав про це своєму заступникові, бо був упевнений, що він щось порадить, адже в антології — і його матеріал. До того ж він створив мені всі умови… Але колега не поспішав з відповіддю, непомітно перевів розмову на тему нових членкинь Спілки, дав короткі характеристики кожній. Казав тільки про добре, нікого не виділяючи, немовби пропонуючи мені самому зосередити увагу на якійсь із них. Якби йшлося про подання на літературну відзнаку, то його слова були б доречні. І якби я прохав у нього поради, кого пропонувати на голову організації, то його слова також були б умотивовані. Йшлося ж про те, виставляти мою кандидатуру в черговий раз чи ні. Пригадалося, як ще рік тому я казав, що допрацюю свій термін і піду на творчу роботу. Він тоді порадив не поспішати, потерпіти ще одну каденцію. Що ж сталося після тієї розмови?

А сталося те, що чиясь рука готує нового лідера на голову Спілки. І рука та поставила на когось із новоприбулих. Якщо вибирати з початківок, то вибір логічно міг би упасти тільки на Анну Марченко, письменницю з кількома книжками прози, людину серйозну і обов’язкову. Адже Наталя Власенко ще занадто молода, а у Бамбули зовсім куций доробок — дві тоненькі малоформатні «метелики». Так подумавши, я заспокоївся.

Наступного для, з’явившись в офісі, я застав свого заступника за писанням. Відповівши на привітання, він сказав:

— Сумна звістка. Померла Любов Михайлівна. Ось підготував некролог для «Літературної України». — Колега дописав кілька рядків, а потім додав: — ще тиждень тому все було начебто добре. Ну, інсульт, він і є інсульт, але ж вона нормально пересувалася, розмовляла вже більш-менш…

— Ти в неї був?

— Бамбула була.

— Вони що, знайомі? А чому не Інна Пронченко, адже вони подруги?

— Ну, Бамбула прийшла сюди, попрохала адресу й телефон. Сказала, що не гоже кидати напризволяще хворих письменників.

— Та я ж недавно її відвідував. Приносив на вичитку оригінал-макет оповідання для антології. Зраділа, побачивши, що я взяв те, що вона прохала — ну, твір про дівчинку. Та й фото сподобалося… Казала, що її постійно відвідує Інна Миколаївна…

Раптом пронизав гострий біль у спині. Щось ніби загнало швайку в ліву лопатку, а потім у тому місці почало пекти. Я підвівся з крісла і став походжати по кімнаті. Коли ж знову сів — біль, але вже не такий гострий, посилився. Боліло моєму ментальному двійникові, який не міг терпіти тавро звіра на фасаді будинку. Між мною і тим номером ніби й не було півметрової завтовшки стіни.

Колега, завваживши зміну на моєму обличчі, сказав:

— Не переживай. У Любові Михайлівни все до того йшло.

Мені захотілося переказати йому оповіді мами Голембіовської, доньки Замули і жінок з інтернату. Але я вчасно схаменувся: він — колишній працівник ідеологічної установи — був далекий од містики, чи, як він казав, «чортівні». До того ж моя пригода на межі сну, про яку він знав, могла посіяти в ньому невпевненість щодо мого психічного здоров’я.

Любов Миколаївна Копиленко, після того, як з нею сталося нещастя, доглядала якась далека родичка. Вони удвох жили в мирі і спокої. Хвороба її поступово слабшала, хоча на повне одужання годі було й сподіватися. Вона колись, як і Наталка Голембіовська, поставила на літературу і досягла рівня путнього прозаїка. Надто вабили читача її дитячі твори. Іменами персонажів з цих творів називали дитячі магазини, іграшки тощо. В моїй пам’яті вона залишилася не розбитою паралічем, а тендітною літньою жінкою з інтелігентним і не по жіночому вольовим обличчям.

— Коли ховатимуть? — запитав я.

— Завтра. Надішлю некролог в газету і почну обдзвонювати письменників.

В міру того, як я піднімався на свій поверх, у мені оживав звір-охоронець; він принюхувався. Недавно тут пройшла жінка, про що свідчив слід парфумів. Коли ж я опинився біля дверей мого житла, звір у мені насторожився. Я очікував, що ось-ось прочиняться двері якоїсь із сусідніх квартир і з неї вийде провокатор з собакою, але цього не сталося. Тим часом звір мій вловив знайомий дух ріллі.