Віктор Савченко - Діти Мардука

Помітивши поміж членів правління поета, котрий мені колись дорікав за те, що я видав книжки покійних Голембіовської й Замули, а не його збірку, я передумав інформувати про словник Бусола, який був уже в друкарні. Він такі речі сприймав боляче. Надто його засмутив вихід у світ тому Замули. «Мені що, треба вмерти, аби ти й мене видав?» — дорікнув він. Мої слова про те, що живі рано чи пізно ще побачать свої книжки, а от творчий доробок мертвих може бути втраченим, на цього письменника враження не справили. Він дивився на грубий том у твердій лискучій палітурці і на його обличчі було знати майже дитячу кривду. Образа його була б справді справедлива, якби не ситуація, що склалася. Творчій людині переступити через егоїзм часом буває просто неможливо.

Тим часом гомін стихав і письменники вже стали поглядати на мене. Із дев’яти членів правління прийшло шестеро, поміж них і Бусол, який приніс чималий стос оригінал-макетів антології прози, яку я давав йому на редагування. Крісло заступника навпроти було порожнє. Я, уже в котре, завважив, що ніколи не бачив, щоб Бусол з’являвся тоді, коли тут сидів мій заступник.

— Колеги, — сказав я, підсунувши до себе стос із оригінал-макетів, — це антологія прози. Тут усі без винятку прозаїки, які колись творили у нашому краї. Планував видати її до звітно-виборних зборів, але, на жаль, ситуація змінилася…

Я оповів усе, як є і враз завважив, що обличчя прозаїків спохмурніли. У час, коли надрукуватися стало украй проблематично, вони розраховували побачити себе бодай в антології, яка до того ж планувалася як навчальний посібник для шкіл. Пожвавішало тільки лице у поета, який колись дорікав мені. Він знав як ніхто, що ситуація не на мою користь. Не знав тільки одного, що я сам мріяв передати владу, а тільки не знав кому.

Раптом прочинилися двері і увійшла Бамбула. Привітавшись, вона попрямувала до крісла мого заступника, хоча за столами було ще з десятка півтора вільних стільців. У руках тримала целофановий пакет. І тут у пам’яті постало почуте від мами Голембіовської, доньки Замули і з оповіді жінок в інтернату. Водночас стрепенувся звір, якого досі в мені не було знати. Тим часом Бамбула опустилася в крісло — природно, ніби сиділа в ньому завжди, і подивилася на мене жовтими в чорну цяточку очима. На мить здалося, що погляд її пройшов крізь мене, крізь стіну і торкнувся числа вісімнадцять — номера на фасаді будинку. Враз я відчув проекцію того числа у себе на спині і жар, якби там випалювали тавро. Звір у мені шарпнувся, але я встиг стиснути його за карк — сильно, як тоді, на межі сну, коли на мене насідали астральні покручі.

«Хто вас сюди запрошував?» — ладне було зірватися з моїх вуст.

Це сказав би не я а звір, у загривок якого увіп’ялися мої пальці.

Був кінець вересня і жінка прийшла в сукні зі щільної тканини. Згадалися слова доньки Замули про одяг їхньої осінньої гості. Тепер сукня на ній була з червоного оксамиту, який мінявся, поблискуючи від кожного руху дебелого тіла, виказуючи в ньому потужну енергетику. То було дивне поєднання хтивості й агресивності. Мій погляд на мить спинився на декольте, яке відкривало щонайменше половину грудей, і я завважив на лиці Бамбули щось схоже на кокетування; шкіра з чорним пушком над верхньою губою здригнулася. Їй і не втямки було, що я до її принад був абсолютно байдужий, а дивився, бо шукав у між грудді малюнок ока, як у астралки з мого сну. І раптом від неї поширився дух копанки. «Та не має запаху копана земля! — переконував я себе. — І глинище, з якого колись дістали немовля на ім’я Ліліт, також було без запаху. Все це мій психічний комплекс, хай йому грець».

Пауза, поки жінка йшла до крісла й сідала, і яка тривала якихось п’ять секунд, видалася мені довгою. Бамбула ж її й порушила:

— Ви укладаєте антологію прози… — звернулася до мене. — Я ось принесла оповідання…

«Хто ж це їй сказав, що сьогодні засідання правління?» — майнуло в голові.

Я пояснив, що антологія прози формується тільки з прозаїків. Як і антологія поезії формувалася тільки з поетів. Такі правила розробило правління і затвердили загальні збори.

— Так зробіть виняток для мене, — мовила буденно Бамбула.

Члени правління переглянулися, очікуючи, що я скажу.

— Бачите, коли укладалася антологія поезії, то жоден з прозаїків, котрий пише цілком професійні вірші, до неї не потрапив. У той же час у нас є поети, що видавали прозові книжки, але вони не увійшли до антології прози. І що ж ці колеги скажуть мені — упорядникові, побачивши ваше, пробачте, новоспеченої поетеси, оповідання в антології прози?