Віктор Савченко: Діти Мардука

Спочатку почувся високий жіночий голос:

— Я вже домовилася з батюшкою. Похрестимо на тому тижні.

Раптом немов би прочинилися двері в пекло і звідти полинули звукові частоти, які проте виявилися словами: «віслючка», «дурепа», «ти ж сама не хрещена, так навіщо ж…»

— Тоді, коли я народилася, було небезпечно хрестити дітей. Мої батьки боялися. А тепер вроді б і не дуже. Ти прикинь, якщо ми не похрестимо Ліліту, то в сільраді, щоб видати метрику, зажадають твій паспорт. А де ми його візьмемо? Та завтра ж по тебе приїдуть з району. А так немовля запишуть у церковній книзі і видадуть якесь посвідчення. Тоді ж, коли ти згадаєш, де твої документи, або ж тобі видадуть нові, ми на підставі церковного свідчення отримаємо метрику. Тепер ми запишемо дівчинку на моє прізвище — Бамбух.

З дверей пекла знову полинули чорні потоки слів, здебільшого халдейських, а з тих — українських, які я зрозумів, можна було скласти речення: «принісши Ліліт у церкву, ти її уб’єш або зробиш калікою на все життя. Виймеш з неї душу».

— Ну, що ти таке кажеш, Джебане? Вона ж моя донька — я її народила.

Цього разу почувся звичайний чоловічий голос, низький як у Бамбули:

— А я її батько. І ти вб’єш мене в ній.

— Дивні слова твої, Джебане. Дивні й не зрозумілі. Ти це ти, а вона це вона. Хоч зачато було донечку нашу за обопільної згоди. Я справді, як кажуть люди, можу когось зіпсувати, але ж не нашу кровинку.

— Не в тому справа, — знову почувся чоловічий голос. — Вона особлива.

— Всі діти для своїх батьків особливі, — зауважила жінка.

— Авжеж. Але Ліліт особлива по-іншому. Таких як вона тепер мало у світ приходить — минув уже їхній час. А до того, як він знову настане, ще багато поколінь з’явиться у земному світі і вийде з нього. Покликана вона і такі як вона для важливих діянь тут, у цьому світі. Через те і з’являються позаурочно. — По цьому знову почулися халдейські слова, в яких можна було впізнати «Мардук», «Іштар», «Ерешкігаль». А за тим: — Це несумісно з вірою, у яку ти хочеш її занурити. І взагалі мудрі були батьки твої, коли не понесли тебе хрестити.

— Про яке покликання ти кажеш, чоловіче?

— Та яке б не було. Не віддам я свою доньку Христові. Не віддам і край.

Останні слова діалогу линули в згущеному режимі і далі я вже нічого не міг розібрати — це був суцільний потік не слів, а звуків. Так буває, коли на плеєрі переходять у початок або кінець пісні за короткий час. Тривало таке не довго. Раптом на зміну потоку звуків прийшов чіткий голос поетеси Алісії Бамбули. Низьким, майже грудним, голосом вона почала читати вірш, якому я тоді не надав значення.

То було звернення до надприродної сили — деміурга, освідчення йому в коханні і пристрасне жадання близькості з ним. Я згадав компанію письменників, щось схоже на бенефіс Бамбули з нагоди її вступу до Спілки письменників, який вона проводила в Літературному музеї. Тепер же мені стало ясно, чому щораз, коли я бачив цю жінку, у мені повставав мій звір-охоронець. Він бачив щось таке, чого не міг розгледіти я, а відтак стояв на чатах, аж поки вона не зникала з очей. По тому минуло не багато часу і зустрічі з новобранкою-поетесою, уже частіші, активізовували в мені дику силу і наповнювали її потужністю, здатною протистояти невидимому лихові. У мені спрацьовував якийсь охоронний рефлекс, даний природою, котрий у більшості людей за все життя так і не проявить себе, і вони помирають, не звідавши що це таке. Трапляється, цілі нації існують і помирають з приспаним рефлексом самозахисту. Зрештою відходять у небуття і ті, хто звідав цей рефлекс — усе має свій ресурс.

Але не все зникає. НЕБУТТЯ-бо не порожнеча, а світ програм, котрі через якийсь мегахрон часу можуть знову активізуватися у земному світі.

З самого початку знайомства з цією жінкою я знав, що вона темна, але мені невідомо було, що у її тілі селяться дві сутності, одна з яких — ворог самій людській природі — дитя Мардука.

Тепер її оболонка знаходиться у «профілакторії» для безпам’ятьків — людей, у яких бамбули ж викрали їхні душі.

Ліліт Джебанівна Бамбух сидить на стільці під номером двадцять два. Чи не тому, що двадцять друга літера халдейського алфавіту є його останньою літерою? Втім, це може бути й чистою випадковістю.

P. S. Читачу, нагадую: «не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного — чоловіка чи влади».