Віктор Савченко - Діти Мардука

— Слушна думка, — озвався я.

— Ось мій друг каже, що ваша думка йому сподобалася, — сказав Костя і передав мені телефон.

Ми привіталися. Науковець мовив:

— Це добре, що ви поряд виявилися. Можете, поясните таке: під час останнього мого перебування на об’єкті, де поселили безпам’ятьків, а це колишній студентський профілакторій на березі річки в гаю, керівник об’єкта сказав, що безпам’ятьків, які балакають халдейською мовою, стає дедалі менше, але загальна чисельність резерватів не змінюється. Що б то могло означати?

— Поміж них, або серед адміністрації табору виявився хтось, хто може відправляти квартирантів, які досі селяться у чужому тілі, у край без вороття. Точніше — у відомство богині підземного царства Ерешкігаль. Ну, це за віруванням вавилонян.

— Он як. Чи не той це Маг, про якого у нас була мова, і з яким ви обіцяли мене познайомити?

— Ні. Це не він, — сказав я впевнено.

— З вашого тону видно, що ви переконані.

— Авжеж.

— Так вас же немає зараз в Одесі і ви нічого не знали про об’єкти, де тримають безпам’ятьків. Звідки ви знаєте?

— Зате мені відомо, де перебуває Маг, з яким ми обіцяли вас познайомити.

— Тоді що ж виходить, що він не один такий?

— Не виключаю. — відказав я. — Хоча може бути й інша ситуація — значно гірша. — Раптом я поцікавився: — А скажіть, всі оті приходьки з минулого справді мають за плечима по кілька тисяч років?

— Ні. Здебільшого це люди, які народилися на початку минулого століття. Ну, якщо судити за окремими словами, котрі у них дивом збереглися у пам’яті. Наші це слова, але якісь архаїчні. Ті ж, що спілкуються халдейською мовою, справді тисячники. Втім, я не взявся б доводити, що це справді так.

— Ви казали про журналіста, який збирає випадки виникнення безпам’ятьків. А прізвища його не запам’ятали?

— Ні.

— А ім’я?

— Та випало з пам’яті.

— Чи не Олегом його звати?

— Олег! Точно. Я згадав, бо й мого небожа звати Олегом. Ви його знаєте?

— Зустрічався. Ще до нашого з вами знайомства. Якщо це кореспондент одеської газети.

— Так, він наш. Гаразд, будемо кінчати розмову. Отож, я очікуватиму вас за три дні у першій половині дня.

— Авжеж. Але на завершення я хотів би вас застерегти: не ходіть більше у резервації, де селяться обездушені істоти.

— Чого б то?

— Поясню при зустрічі. Бувайте.

Ми дивились у слід кросоверу Костиного брата, у якому були Маріца з Ритою й Макаром. Геннадій відвозив їх до Ритиної оселі над Куяльницьким лиманом. Коли машина повернула на вулицю, що вела у бік Пересипу, ми зайшли в музей.

Уже за кілька кроків у коридорі наукового відділу я зупинився. Всередині у мені немов би щось заворушилося.

— Ти чого? — озвався Костя.

— Повертайся на вулицю і очікуй на мене там, — сказав я, дивлячись собі під ноги.

Мигцем помітив, що обличчя мого товариша стало сірим. Він позадкував, а потім поспішив до сходів.

Коли до кабінету історика залишалося всього кілька кроків, я знову спинився. «Треба було спершу потелефонувати, а вже тоді йти, — подумав я, кладучи подумки руку на карк мого звіра, який уже звівся на повен зріст. — Послухав Костю: мовляв навіщо попереджати, ми ж домовлялися, що прийдемо через три доби у першій половині дня».

Двері були прочинені і з них сходив дух щойно запареного ліптона. Бородань, як завжди, сидів за великим двотумбовим столом; біля вуст тримав велику піалу з малюнком маків. Праворуч стояв череп’яний кухоль, у якому він настоював чай. На мене подивився зацікавленим поглядом; то була зацікавленість не вченого, а чиновника, який у кожному відвідувачеві бачить предмет власної наживи. У тому не було б нічого особливого, якби не очі — жовті у чорну цяточку. На підлозі лежала купа книг; я встиг помітити, що то були томи історії України, тлумачні словники й підручники української мови, видані в роки незалежності. Не стоси, а саме купа. Такі насипи книжок на площах показували у хроніках, де їх спалювали фашисти. За тим у Німеччині з’явились крематорії і для людей. За сталінського режиму книги спалювали у топках паровозів. Їх під оком енкаведиста завантажували у паливний відсік і під його ж — енкаведиста оком кочегар грабаркою кидав їх у топку. Топка паровоза ставала крематорієм для думок і емоцій, увічнених у слові. Ці асоціації промайнули в пам’яті мигцем, до того, як з мене вилетіла чорна блискавка і влучила бороданя в груди. Він враз зів’яв і спав з лиця, як гумовий муляж, з якого випустили повітря. Краєм ока я завважив, що в рядах книг, якими був заставлений увесь кабінет, з’явилися чималі прогалини. Видання, що там стояли, повисмикували і покидали на підлогу. А судячи з гіркуватого запаху прілого паперу, який домішувався до аромату ліптона, це сталося зовсім недавно.