Віктор Савченко - Діти Мардука

Тим часом минуло вже немало часу після оповіді Маріци. Я мусив був щось сказати, але обережність, яка глибоко вгніздилася в мені за багато років цькувань і провокацій, змушувала не квапитися. З голови не виходили слова сина Мардука — молдаванина: «писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями» . З усього судячи, молдавські темні й діти Мардука, знаючи про моє «писиво», досі не знають про мого сина. Цьому завдячує не тільки обачність Маріци, а й світла силу над нею. Я подумав, що вагатися й осмислювати далі ситуацію не можна. Десь живе хлопчик з очима кольору моря, зачатий у любові в одному з «храмів» Афродіти, який очікує, коли нарешті з’явиться його батько.

— Сонечко, а чи не обвінчатися нам тут? — раптом вихопилося в мене.

Маріца довго не озивалася; обіпершись на одну з колон, вона дивилася на черепичні дахи Куклії віддалік в оточенні зелені. Коли ж обернулася, я побачив дві сльозини, що добігали вже до підборіддя. Раптом очі її блиснули двома чорними діамантами.

— Де? — поцікавилася вона. — Тут? — і поклала руку на колону.

— Ні, ну… У якійсь із тутешніх церков — вони православні.

— Романтично. Але чому так далеко від нашого краю? Можна б і в Одесі чи Кишиневі.

У мене мало не вихопилося: «У Кишиневі не можна, та і в Одесі поки що небезпечно». Але за тим треба було пояснити чому саме. Навряд чи людина з раціональним складом мислення сприйняла б на віру моє пояснення. Йому — поясненню мусить передувати чимало інформації, або ж ситуація, в якій двічі побував Костя. І все ж я змушений буду втаємничити Маріцу, інакше звістка про наше одруження дійде до темних Молдови, відтак вони довідаються чиє то дитя Сашко.

— Не тільки романтично, а й символічно, — відказав я. — Пафос — перше місто Римської імперії, де влада стала християнською. Це було ще за життя апостола Павла. Ну, а цивільним шлюбом ми зможемо побратися і в Одесі.

На поромі, який відходив від причалу і плив до судна, острів залишали останні з туристів круїзу, які провели день у Пафосі, а з ними і ми з Маріцою. Нас зустріли Ксилантій з Баксом. Ми з Баксом обмінялися потиском рук, а Ксилантій обійняв мене, а потім зауважив:

— Шефе, ти став на себе не схожий.

— Що, засмаг?

— І це також… Ти завжди мав якийсь жорсткий вираз обличчя. А тепер немов би пом’якшав.

— Іншим слово, розслабився, — уточнив я.

— Ось-ось. Ти став розслабленим.

— На це є вагома причина, друже. — Завваживши на його обличчі допитливість, я сказав: — Ми з Маріцою хочемо накрити сьогодні стіл. Допоможеш? Ну в тій частині, де оселедець з олією й огірки.

— Авжеж. До речі, Костя зараз у капітана. Він сказав, що зайде до вас.

… Я саме «переносив» знімки з фотокамери до комп’ютера, а Маріца розвішувала у шафі одяг, коли до каюти зайшов Костя. З порогу подивився на нас уважно, мовив:

— До вашого гарного вигляду, який маєте, не вистачає гарної звістки. А вона така: капітан не підписав твоєї заяви на відпустку за власний рахунок. Отже, ти увесь цей час вважався працюючим судні. Можеш забрати в касі тижневу зарплату. Заразом отримаєш і премію в розмірі тижневої зарплати, яку виписав тобі все той же капітан.

— Так а премію за що? — поцікавився я.

— Мабуть, за твій ризик, — усміхнувся Костя. А потім звернувся до Маріци: — Він колись скидає тюбетейку?

— Буває, — відказала з усміхом Маріца. — Коли спати лягає.

Я показав Лікареві стілець поряд і сказав:

— Ось поглянь.

Він спочатку розглядав на моніторі знімки, зроблені на пляжі, потім, коли я вивів на екран сюжет з руїнами храму Афродіти, поцікавився:

— А це що таке?

Я пояснив, а тоді показав нас з Маріцою у церкві, де священик одягає нам обручки. Якийсь час Костя не озивався, а потім зауважив:

— Ну, ти ж і фантазер! Це ж треба, повезти кохану жінку аж у край Афродіти, щоб там узяти з нею шлюб.

— Це не тільки край Афродіти, — відказав я. — Це і місце, де люди вперше стали християнами. Тоді ще не було поділу на православних і католиків. А цей знімок на моє прохання зробив якийсь із туристів.

— Ксилантій каже, — мовив Лікар, підводячись, — що ви маєте намір накрити поляну. Замість бучного весілля — поляна в каюті. Мені подобається. Ходімо, принесемо стіл від Ксилантія й Бакса до мене, бо у вас тут тісно.

Моє бажання накрити стіл не стало для всіх несподіванкою. Та коли Костя, піднявши келих з ромом, виголосив, що ми обвінчалися, і показав рамку зі знімком вінчання, я завважив на лицях моїх друзів спочатку розгубленість, а потім у Бакса і Ксилантія з’явилося співчуття, а у Рити щось схоже на заздрість. По-доброму посміхалися Макар і Костя. Після другої чарки озвався Бакс: