Віктор Савченко - Діти Мардука

Раптом спало на думку, що поневіряння Макара я, мабуть, більше сприймав до серця, ніж Костя й Рита. Він був конвойований на чужій землі, я — на рідній. Він не міг відправити листа там, я у себе вдома. За кожним моїм кроком тут бігали нишпірки Свистопляса. У принципі, яка різниця між нами?

— Так а в тебе що, мобілки не було? — поцікавився Костя.

— Нам видали щось на зразок рації для зв’язку між собою і з тими персонами, яких ми охороняли. Користуватися ж іншою технікою було суворо заборонено. Всі частоти перебували під пильним оком корпорацій. Повір мені, Костю, якби була хоч найменша можливість подати про себе звістку, я б це зробив — Риті або батькам у Західну.

Тим часом я співставляв те, про що оповідав Макар, з переслідуванням мене. Щоб не бути блокованим, я купував один за одним три мобільних телефони, але по короткому часі мої номери ставали відомі Свистоплясу, і розмови глушилися. Нарешті я кинув взагалі дзвонити.

— Чим вас там хоч годували? — поцікавилася Рита.

— Та нормально. До речі, до мене ставлення місцевих було кращим, ніж до інших найманців. Багато хто сприймав мене за свого.

Макар і справді нагадував жителя пустелі. В мові його вчувався сильний східний акцент. Він, зрештою, випив свій коньяк, і Костя наповнив чарки по новій. Тим часом я міркував над запитанням, яке збирався поставити Макарові. А цікавило мене те, що, власне, спровокувало там революцію, — зажерливість і безум тамтешніх олігархів чи діти Мардука.

— Люди там що, агресивні? — поцікавився я.

— Та ні. Нормальні, як на мене, люди.

— Так а революція?

— Ото їм так дошкулили. Ну, свавілля, куди не кинь. Жоден суддя не винесе вирок не порадившись із корпорацією. А воно ж накипає в душі. Народ це теж людина, тільки велика. Кривди накопичувалися, накопичувалися, поки вже їм місця там не вистачило… Ось усе й вихлюпнулося назовні.

— Отак прямо взяло та й вибухнуло, — озвався Лікар. — Напевне ж, прикмети біди, що насувалася, можна було розгледіти?

— Я там прожив без малого десять років. Чогось суттєвого не помітив, але завважував, що з року в рік збільшувалася кількість знавіснілих. Преса також про це писала. Серед маєтних людей стали помічати зневагу, брутальщину до тих, хто чогось не досяг. Писали також про людей-безпам’ятьків, які невідомо звідки бралися. Ну, геть пам’яті не мають. Правда, я таких не зустрічав. Почали з’являтися по всій країні гуртки з вивчення історії неіснуючої нині країни і її мови. Та єгипетська ж цивілізація у стократ древніша за той неіснуючий Вавилон, до якого дехто потягнувся. Розпалюються, невідомо ким, міжконфесійні чвари між мусульманами й християнами, та й між самими мусульманами. Єгиптяни кажуть, що упродовж останніх десяти років столиця країни стала для багатьох з них чужою. Понаїхало туди з усіх усюд! У них побутує прислів’я стосовно нових мешканців Каїра, котре на нашу мову можна перекласти: «до нашого берега як не лайно, то тріска…»

— А що то за гуртки? — поцікавився Костя. — З вивчення старожитностей?

— Та біс його втямить. Про якогось колоса теревенили, який, буцімто, має з’явитися ось-ось. На уряд тиснули, щоб спорудив йому статую. Але завадили мусульманські ієрархи. А тапер уже і сам народ повимітав їх; звісно, крім тих, хто замаскувався під патріотів. Але чи надовго?

«Надовго», — ледь не вихопилось у мене.

Стіл був присунутий до ліжка, на якому сиділи Рита з Макаром. Жінка притулилася до нього плечем і, здавалося, куняла з відкритими очима. На лиці її тліла ледь вловима посмішка. Це посміхалося у ній щастя. Клопіт, який укутував її десять років, сьогодні геть розтанув. Якщо раніше я бачив у Риті жінку в літах, то тепер це була молодиця років на тридцять. І тут я завважив, що заздрю. Для цих двох настав край невизначеності. Для мене ж… Я не знав, що в мене попереду — крім марева, туману, нічого не міг розгледіти. Раптом перед внутрішнім зором майнув слайд: ми з Маріцою сидимо за столом у її квартирі, також на ліжку… Майнув і щез.

— Хлопці, давайте доп’ємо, бо не гоже у чарках лишати, — озвався Костя. — Та розійдемося.

Уранці ми з Лікарем стояли неподалік трапа, і спостерігали за вервечкою людей — близько сотні, яких щойно почали впускати на судно. З протилежного борту, біля рятувальних шлюпок сиділи Ксилантій з Баксом. Я завважив, що цих пасажирів відрізняло від тих, кого ми бачили досі, великі саквояжі й пакунки, котрі вони несли; а коли вже почали з’являтися на палубі, то в очі впадали вирази на обличчях. Це не були туристи, для яких круїз мав стати святом. На них угадувалися стурбованість, заклопотаність, а де в кого і страх. Коли ж люди наблизилися до нас, я відчув, як у мені повстав мій звір, і вже не я, а він дивився на прибулих. Це були темні. Всі, крім трьох жінок і двох дітей. Я сказав про це Кості, коли останній з них ступив на палубу.