Віктор Савченко - Діти Мардука

— Легко сказати. Та мене загіпнотизувала, ну, котра квартирувала у тілі ірландки. А уяви собі, якщо ця удаватиме із себе хвору… А я — лікар. Мешканці краю без вороття, чого доброго, підмінять мене, капітана, а потім і судно захоплять.

«Загроза цілком реальна», — майнула думка, натомість я порадив Кості:

— Ніколи не залишайся з тією особою віч-на-віч. Поряд хтось обов’язково мусить бути. Ну, Рита, Ксилантій чи хтось інший. І оскільки ти вже знаєш про свою відкритість, то про це ні за яких обставин не забувай. Іншими словами: будь завжди готовий замкнутися в собі. Тоді її чари не діятимуть. Звісно, якщо ти не помиляєшся, і на тебе не поклала око якась із туристок. У білому однострої ти маєш привабливий вигляд. А жінці запраглося романтичного кохання, — хоч раз у житті. Таке теж можливе.

Я помовчав. Не відгукувався й Костя. Та, нарешті, він подав голос:

— Ксилантій ідею висловив… — Лікар помовчав, мабуть, вагався, чи продовжувати. — Ну, як ти подивишся, щоб попрацювати з нами, тут?

Це була несподівана пропозиція — я не знав, як бути.

— Алло, ти чуєш?

— Чую, чую. А ким?

— Ну, як психолог. У нас на судні тисячі пасажирів. Матимеш окрему каюту, харчуватимешся тим, що й туристи. Зарплата — десь така ж, як і в лікаря. Це не правильно, що на такому великому підприємстві, як наше, досі немає психолога. Тим паче, що в тебе при собі закордонний паспорт.

— Костю, не можу тобі одразу відповісти. Я приїхав в Одесу полікуватися від герпесу; а вдома у мене свої справи. До того ж психолог — це фах, а відтак потрібен диплом.

— Авжеж. Але, гадаю, посвідчення члена Спілки письменників може замінити диплом. Письменник — також психолог.

— Звідки тобі відомо про посвідчення? — злукавив я.

Костя проігнорував моє запитання, натомість сказав:

— То як? Що ти на це?

— Я мушу подумати. Адже ти пропонуєш перейти з однієї стежки, якою я йду вже багато років, на зовсім іншу. Погодься — над цим слід добре поміркувати.

— Ну, авжеж, покумекай. Е-е, ось Ксилантій хоче щось сказати.

Почувся голос Ксилантія:

— Шефе, привіт! Будеш їхати, захопи пляшку перцівки, бо тут немає. А ще краще — дві, мля.

— Дай сюди телефон, Ксило. Що ти верзеш! — почувся Костин голос.

Я сказав:

— Послухай, у тебе траплялося так, щоб ти у сні бачив знайомих чи рідних, живих чи тих, кого вже немає, з обличчями інших людей; і одяг на них інший, але ти — той у сні — знав, що вони твої люди? Бувало таке?

— Було, — відказав Костя. — І не один раз.

— Так ось, приходьки з краю без вороття мають здатність убиратися в який завгодно антураж. Але не для всіх, а тільки для того, у кому зацікавлені. Твоя королева сексу, скоріше за все, перебуває в Одесі, а до вас на судно прийшла інша жінка, також приходько, але на ній слайд тієї. Оскільки образ зорієнтований на тебе, то на інших він — слайд — не діє, і вони — інші бачать її такою, якою вона є насправді. Отож, покажи туристку Ксилантієві й Риті, нехай намалюють словесні портрети. Якщо те зображення відрізнятиметься від того образу, який бачиш ти, то це означає, що вона прийшла по твою душу. Істоти такі — елементарні часточки астральної аури планети і кожній із них відомо все про будь-кого з них же, де б та не перебувала, як про себе саму. Вони — деталі велетенського цілого — видимого й невидимого для людського ока, величезного чорного егрегора планети. Маємо дві цивілізації: нашу — людську і їхню; цивілізації існують кожна за своїми законами — наша переважно за матеріальними, їхня — за польовими. Не знаю, чи є способи, з допомогою яких земна людина може впливати на представників їхньої — астральної цивілізації, але вони на нас впливають через темних і приходьків. Згадай, коли підіслали до тебе руду? Тоді, коли інший приходько в чужому тілі сидів прикутий кайданками до труби в котельні.

Якийсь час Костя мовчав, очікував, що скажу далі, та нарешті озвався:

— Я не питаю, звідки тобі про те відомо, але в усякому разі спробую перевірити. А тільки завтра, бо зараз уже смеркає. А ти помізкуй над моєю пропозицією. Ага, мені не дзвони — не дістанеш. Я сам озвуся. Бувай. — Костя вимкнув зв’язок.

Годинник на дисплеї телефона висвічував другу ночі.

Прокинувшись уранці, я побачив над собою Маріцу. Вона була у тій самій пляжній парі, що й десять років тому на морі. Тільки тіло цього разу не мало кольору чорного шоколаду, але сходило тим самим теплом, яке гріло мене усі ці роки. Її обличчя з тонкими рисами обрамляло пряме волосся — чорне, ніби у ньому заплуталися частки минулої ночі.